Антикорупційний суд: такий страшний, такий потрібний
17.03.2018
Знайти компромісне рішення між очікуваннями громадянського суспільства і Заходу з одного боку й побоюваннями влади — з іншого.
Вони справді бояться. Втратити монопольний контроль над, як їм здається, керованим правосуддям. Побачити цілковито сформовану нову антикорупційну інфраструктуру. А далі — спостерігати за тим, як твої вчорашні друзі, однопартійці, бізнес-партнери, а зрештою, може, і ти сам, послідовно проходять усі її ланки — від статусу підозрюваного до засудженого (у виправдання не віриться, хоч як переконують дорогі адвокати). Бояться.
Інакше, як пояснити цей затятий опір створенню Антикорупційного суду в Україні? Крайній прояв цього страху — теорія змови, яку цілком серйозно переповідають представники влади. Мовляв, колективний Захід вирішив зачистити політичне поле України від нинішньої еліти. А “ручні” НАБУ й Антикорсуд — це лише інструменти на шляху до цієї мети. Такий план, звісно ж, існує лише в їхній уяві. Однак віра в нього, на жаль, впливає на цілком реальне життя і політичні процеси.
Вони бояться. Втім, демонструвати договороздатність України однаково змушені. І річ тут не лише в грошах МВФ, отримання яких, на думку влади, нині не є критичним питанням. Річ в іншому. Партнери, які за чотири роки авансом інвестували в Київ кошти, зусилля і власну репутацію, мають нарешті отримати історію успіху. У вигляді замкнутої системи слідства і правосуддя, що реально виявляє і перемагає корупцію. Влада це розуміє. Однак при цьому дуже хвилюється. Хвилюється, щоб вимушений компроміс політичні партнери та електорат не сприймали як “прогин” перед Вашингтоном і Брюсселем.
Вже в минулому лишилася примітивна аргументація: мовляв, антикорупційних судів немає ніде, крім країн Африки (зрештою, Хорватію, Словаччину чи Болгарію, як членів ЄС, язик не повертається назвати африканськими, але наші експерти з міжнародних відносин можуть). Спроба підмінити незалежний Антикорсуд окремими антикорупційними палатами — теж уже історія. Тепер президент на підсумковій прес-конференції, навпаки, підкреслює власне авторство законопроекту про Вищий антикорупційний суд, що, зрештою, таки правда.
Готовність до компромісів стосовно технічних питань — і категорична принциповість щодо неможливості змістових змін. На таких позиціях нині перебуває влада щодо внесення поправок до президентського законопроекту №7440 “Про Вищий антикорупційний суд”. Принциповість стосується головним чином ролі міжнародників у процесі призначення суддів. Зовнішня ширма небажання надавати Громадській раді міжнародних експертів вирішальну роль — патріотичні гасла про дотримання Конституції, збереження суверенітету й неприпустимість зовнішнього диктату.
Який Антикорупційний суд потрібен Україні
Поки що Антикорсуд в уяві влади, у планах громадянського суспільства й міжнародних партнерів — це два різні суди. З різним принципом формування, а отже — різним ступенем незалежності. Що ж не так із баченням влади?
Визначена ж законопроектом юрисдикція поки що видається нелогічною. Поза підсудністю залишилася низка статей Кримінального кодексу, які підслідні НАБУ. Це, зокрема, перевірка відомостей у багатостраждальних електронних деклараціях чиновників. І навпаки — Антикорсуд хочуть завантажити справами, які є поза сферою слідчої роботи бюро. Юрисдикція Вищого антикорупційного суду має бути тотожною підслідності НАБУ.
Найбільш проблемне питання — процедура відбору суддів. Як відсіяти тих, до кого є обґрунтовані претензії щодо професійності та доброчесності? Вища кваліфікаційна комісія суддів і Вища рада правосуддя вже показали свої результати при формуванні нового Верховного суду України. 25 зі 111 суддів потрапили до оновленого органу попри заперечення Громадської ради доброчесності (ГРД). Очевидно, що є потреба в авторитетному органі, який зможе не допустити кандидатів, до яких є істотні претензії. Очевидно, що роль цього органу має бути не рекомендаційною, а суттєвою. Натомість бачимо, що Громадській раді міжнародних експертів (ГРМЕ), як і ГРД, хочуть запропонувати роль вітрини й статистів. Зрозуміло, що за таких обставин до ГРМЕ не підуть справді авторитетні експерти міжнародного рівня. Вони просто не захочуть своїм ім’ям прикривати рішення ВККС і ВРП, ухвалені попри конкурс.
Тут варто звернути увагу на підміну понять, до якої вдається влада, коли каже, що західні партнери не мають формувати суддівські органи України, що така практика суперечила б Конституції. А тим часом про формування зовсім не йдеться! Відбирати суддів, робити подання на їх призначення — це компетенція виключно ВККС і ВРП. А призначає суддів на посади — тільки президент своїм указом! То де ж тут втрата суверенітету і порушення Конституції?
Міжнародні експерти потрібні лише для того, щоб бути ситом, крізь яке не пролізуть ті, хто має зіпсовану попередньою практикою репутацію. До того ж, як здається, доцільно передбачити механізм виправлення помилки, якщо ГРМЕ ухвалювала висновки за наявності неповної інформації. Це може бути повторне проходження через перевірку Громадською радою міжнародних експертів, якщо на цьому одноголосно наполягатиме ВККС. Тобто повертати в конкурс, але тільки за умови перегляду міжнародниками свого рішення на основі звернення ВККС.
Саму ГРМЕ формуватиме та ж таки Вища кваліфікаційна комісія суддів. З-поміж кого? Законопроект передбачає, що номінують кандидатів міжнародні організації. Однак Захід чітко доніс — і через позицію МВФ, і через посольства — ідею про те, що в раді мають бути представлені і донори України. Саме вони інвестують кошти своїх платників податків у те, щоб боротьба з корупцією в Україні була успішною. Вичерпний їх перелік подано на Офіційному порталі координації міжнародної допомоги України. Станом на березень 2018-го року там вказано 18 проектів на підтримку антикорупційної реформи в Україні. Донори цих проектів і мають бути тими, хто пропонуватиме кандидатів у члени Громадської ради міжнародних експертів. Серед них, наприклад, уряди США, ФРН, Канади, Нідерландів, Швейцарії, Данії, ЄС, ОБСЄ, ЄБРР.
Суттєвою є критика виписаних у ЗП №7440 вимог до кандидатів. Фахівців, що відповідають усім критеріям, — одиниці, якщо вони взагалі є. А яка користь від суду без суддів. Тому раціональним буде прибрати вимоги стосовно досвіду в міжнародних урядових організаціях чи міжнародних судових установах. Знання і навички застосування сучасних міжнародних антикорупційних стандартів — теж критерій, який доцільно вилучити з тіла законопроекту. Незрозумілою є заборона претендувати на посаду судді Антикорупційного суду колишнім правоохоронцям, працівникам контролюючих органів і депутатам усіх рівнів. Чи не кожен фаховий юрист в Україні з великою часткою імовірності мав кар’єрний досвід у цих сферах. З іншого боку, слід усунути дискримінацію кандидатів залежно від сфери попереднього досвіду. Адже нинішній проект закону передбачає перевагу для тих, хто мав суддівський стаж, навіть якщо кандидати набрали однакову кількість балів. Узагалі, нелогічно, що вимоги до суддів цього суду влада прописала значно вищі, ніж до суддів Верховного суду. Хоча ні, цілком логічно — якщо не хотіти їх знайти.
Вибір сценарію: від компромісу до продавлювання
Нині влада стоїть перед вибором: як скористатися ситуацією довкола Антикорупційного суду? Розглядаються доволі радикальні сценарії.
Один з них може призвести до позачергових парламентських виборів. Для цього достатньо просто зволікати з ухваленням закону про Антикорупційний суд. Це автоматично позбавить Україну наступного траншу МВФ. А відтак — погіршить економічну ситуацію, спричинить критику, а далі — відставку уряду. Новий Кабмін не буде сформований зі зрозумілих причин, що і дасть зелене світло новим виборам. Такий похмурий сценарій без переможців, звісно ж, малоймовірний. Однак його активно нині обговорюють, зважаючи на публічну обіцянку президента розпустити парламент у разі неухвалення цього закону в цілому. Можливо — як залякування опонентів, не готових до виборчої гонки. Але цікаво, що перспектива передчасно втратити велику фракцію у Верховній Раді мотивує деяких партнерів по коаліції мислити конструктивно. Мабуть, саме цим пояснюються заяви Максима Бурбака про обов’язковість урахування всіх рекомендацій Венеційської комісії.
Досить реалістичним видається інший поганий сценарій для України, тобто якщо влада вирішить, що показати електорату та учасникам політичного процесу “хто в домі господар” — важливіше, ніж гроші МВФ. У такому разі влада продавлюватиме законопроект №7440 без суттєвих змін у нинішньому вигляді. Очевидно, Захід не погодиться, що такий закон про Антикорупційний суд є виконанням Україною своїх зобов’язань (які вона взяла на себе добровільно). Далі — ймовірне погіршення відносин з партнерами, що навряд чи сприятиме спокою всередині країни. Обнадіює тільки те, що наразі голосів за такий варіант законопроекту немає.
Ідеальним було б усе ж таки знайти компромісне рішення між очікуваннями громадянського суспільства і Заходу з одного боку й побоюваннями влади — з іншого. Певні підстави для оптимізму тут теж є. Шостого березня відбулася зустріч депутатів профільного комітету парламенту і представників посольств країн G7. Українська сторона заявила, що готова запросити експертів Венеційської комісії для спільного доопрацювання президентського законопроекту. Втім, на жаль, не гарантувала, що зміни торкнуться і ролі Громадської ради міжнародних експертів.
Симптоматично, що відповідальним за фінальну версію законопроекту від БПП призначено Сергія Алєєксєва. За його ж авторства раніше подавалися проекти закону з “антикорупційними палатами”. Тож чи буде досягнуто компромісу — чекати залишилося недовго. Наступного тижня комітет з питань правової політики і правосуддя повинен завершити процес підготовки правок до законопроекту. З їх змісту і з того, чи зникне з вуст влади риторика про захист суверенітету, й зрозуміємо, чи дійшли компромісу. І чи реальним є ухвалення закону навесні й реальний запуск Антикорупційного суду у 2018 році.
Ярослав Юрчишин. Виконавчий директор Transparency International Україна
