2020: гірший рік в царині прав людини після Революції гідності
11.01.2021
Саме до такого сумного висновку я дійшов, аналізуючи перебіг подій року, який щойно минув. Як на мене, починаючи з 2015 р., ситуація з правами людини від року до року тільки погіршувалася. Це й було головною причиною (неусвідомленою досі!) нищівної поразки правлячих політичних сил у 2019. Але стало ще гірше – внаслідок цілковитого нерозуміння переможцями необхідності дотримання прав людини та поваги до них.
«Найвища соціальна цінність»
За статтею 3 Конституції «Людина, її життя і здоров’я… визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю», а «Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». У 2020 році вся нежиттєздатність, лицемірність та пустопорожність цих засадничих норм проявилася найбільше порівняльно з іншими роками майже 25-річного існування Конституції. Ставлення до людей було брутальним і жорстоким, і люди це сприймали як норму, їм навіть в голову не йде, що має і може бути інакше!
29 травня більш як 800 українців звернулись до уряду та омбудсмана з проханням нарешті вирішити їх проблему – вже 2.5 місяці вони не можуть потрапити додому внаслідок карантину! Майже всі мають тільки зимову одежу, багатьом нема де мешкати, у багатьох закінчилися кошти, серед них багато хворих, у тому числі онкохворих, які потребують термінового лікування, майже у всіх розділені родини, словом, у кожного (кожної) є свої особливі обставини. Хтось приїхав доглядати хвору літню родичку чи родича, хтось – на лікування, хтось на поховання близької померлої людини, хтось у відпустку, хтось з іншої важливої причини. І застрягли. 15 березня о 15.30 було оголошено, що з 16 березня пропуск через КПВВ на лінії розмежування здійснюється виключно за місцем реєстрації, при цьому довідка ВПО взагалі не бралася до уваги. Тобто ті, хто вже давно мешкає на підконтрольній території, має там роботу, житло тощо не можуть повернутися додому. Й хоча держава щойно прийняла з-за кордону, як повідомлялося, 120 тис. українців, всередині країні вона ж створила жахливі умови своїм внутрішнім переселенцям!
Ситуація з даними про захворюваність на COVID-19 виглядає дивно. Ні, я не підтримую думку, що статистику фальсифікують – думаю, що дані МОЗ, за якими я щоденно слідкую, відповідають дійсності. Проблема, на мою думку, полягає в іншому – тестування не охоплює всіх, кого мало б охоплювати, й насправді кількість хворих є значно більшою, ніж кількість лабораторно підтверджених випадків, і, відповідно, масштаб епідемії значно більший. Пояснення може бути тільки одне: хворим свідомо не роблять тестування. Нема підтвердженого діагнозу – нема хворих на COVID-19! А ті, що в лікарні, хворіють на… пневмонію. І помирають від пневмонії, а коронавірусу не було! При цьому скільки разів доводилося чути, що домогтися тестування дуже важко! В приватній лабораторії власним коштом – будь ласка, а державним коштом – ні. Водій «швидкої», 38-річний чоловік, захворів, а його замість тестування все запевняли, що це простуда й треба продовжувати працювати. Ще тиждень він працював хворим, а потім у нього виявили таки COVID. Тепер він лежить під апаратом штучної вентиляції легень, і невідомо, чи виживе. Як і невідомо, скільки людей заразилися від нього протягом цього тижня.
Залишили без тестування та лікування усіх в’язнів, навіть індивідуальних засобів захисту для них не передбачено нормативними актами, спрямованими на запобігання поширенню пандемії. Наявність цих засобів цілком залежить від бажання та спроможності керівництва пенітенціарних установ знайти кошти на їх закупівлю. Мізерні цифри підтверджених діагнозів на COVID-19 не повинні нікого вводити в оману. Дуже зручна позиція: немає тестування – немає й хвороби! А життя і здоров’я в’язнів нікого не цікавить. Тим самим їх ще й дискримінували порівняльно з вільними.
Максимально можливе звільнення в’язнів як засіб запобігання пандемії COVID-19 є загальною рекомендацією усіх міждержавних організацій і фактично єдиним засобом пом’якшення наслідків хвороби, оскільки жодна тюремна система в світі не впоралася з викликами пандемії. Ув’язнених звільнили в різний спосіб – по амністії, через помилування або умовно-достроково щонайменше 26 країн у світі, в тому числі й з жорсткими політичними режимами (наприклад, в Ірані). В Європі цю політику підтримали Німеччина, Франція, Італія, Австрія, Португалія, Кіпр, Бельгія, Норвегія, Великобританія (особливо Північна Ірландія і Шотландія), Ірландія, Словенія, Албанія, Білорусь, Азербайджан, Туреччина. З березня по вересень в Європі звільнили більше 143 тис. ув’язнених. В Сполучених Штатах звільнено більше 40 тис. засуджених.
В Україні розробили відповідні законопроекти, вони були внесені на розгляд парламенту урядом ще 27 квітня. Але Президент немовби проти ухвалення цих законопроектів, бо це непопулярний захід, який погане вплине на політичний рейтинг його і правлячої партії, і в парламенті вважають, що внаслідок цього шанси на їх ухвалення відсутні. Виходить, життя та здоров’я в’язнів для керівництва держави є фікцією.
Якщо розуміти статтю 3 буквально (а інакше норми Конституції розуміти не можна), то уряд був зобов’язаний негайно придбати вакцину від COVID-19 для всіх мешканців країни, яких необхідно вакцинувати. І це не така вже й велика сума для бюджету – порядку 17-18 млрд. грн. Та де там! Про це навіть не йдеться.
«Весна прийде – саджати будемо!»
Цей головний слоган передвиборчої кампанії майбутнього Президента України Володимира Зеленського – данина тому ж рейтингу, врахування великого запиту суспільства на репресивні методи боротьби з корупцією.
На превеликий жаль, корупція давно стала наріжним каменем української державності. В канун 2005 року я написав в статті «…Плюс декучмізація всієї країни» таке: «Нові закони не працюватимуть, якщо вціліє огидна напівфеодальна соціальна система, коли тільки близькість до влади забезпечує преференції та гаразди, а якщо фіскальний тиск не дає змоги працювати, не крадучи, то кожен є вразливим для цілої державної потуги й, отже, всі мусять платити данину».
Далі ця система тільки ще більше розвинулася, і запанувала знову за рік після Революції гідності. Так само вимиваються різними засобами кошти з бюджету – через виведення коштів і майна державних монополістів, нецільове використання коштів тощо; кришується кримінальний бізнес, головним чином, правоохоронними органами; процвітає контрабанда, державний рекет та ухилення від сплати податків; продаються посади і так далі. На тлі військової агресії на сході країни з усіма її наслідками це вкрай огидно. При цьому багато хто сподівається, що треба тільки кидати корупціонерів за грати якомога більше й довше, і корупція буде переможена.
Як на мене, ці погляди хибні, вони засновані на розумінні корупції як насамперед моральної проблеми. Проте насправді це проблема політико-економічна. Найбільшою є корупція на вищих щаблях влади. Корупційні відносини є замінником відносин ринкових, і без встановлення реального ринку, без розділення бізнесу і влади боротьба з корупцією тільки за рахунок каральних заходів не може бути успішною. Також необхідні різноманітні адміністративні заходи, спрямовані на запровадження в системі державного управління нових інформаційних технологій, зменшення контролю держави над веденням бізнесу, введення антикорупційних бар’єрів тощо. Проте не допоможуть ані нові закони, ані створення нових інституцій – Національного антикорупційного бюро та Національного агентства із запобігання корупції, якщо система відносин бізнесу і держави не буде докорінно змінена. Проте усе залишається, як було. І тому переслідування корупціонерів перетворюється на вибіркове кримінальне переслідування, яке іноді ще й має виразно політичні мотиви.
Нові антикорупційні органи, які діють фактично без будь-якого контролю, доволі швидко стали зловживати своїми повноваженнями і порушувати закон. Це відзначено навіть Пленумом Європейського суду з прав людини. У його рішенні від 6 липня 2020 року щодо зняття імунітету з Георгія Логвінського, чоловіка Ганни Юдківської, судді Європейського суду від України, відзначається, що «деякі слідчі дії, зокрема таємне стеження, яке проводилося Національним антикорупційним бюро України, на практиці поширювалося і на пана Логвинського», і «що є докази, які свідчать, що, коли проводилися ці слідчі дії, Національне антикорупційне бюро України вдалося до тиску на учасників процесу».
Що ж це за слідчі дії НАБУ, про які відомо суддям Європейського суду з прав людини? Детективи НАБУ в межах досудового розслідування систематично та послідовно здійснювали тиск на свідків з метою спонукати їх до дачі неправдивих показань проти Георгія Логвинського, незаконно і в порушення всіх принципів адвокатської діяльності незаконно прослуховували помічників народного депутата, які є адвокатами, намагаючись добути хоч якісь «докази вини» останнього, допускали інші грубі порушення норм чинного законодавства та прав людини, а саме: незаконні, без ухвали суду, обшуки під вигаданими приводами, незаконне вилучення особистих речей, незаконні прослуховування, тиск на свідків, штучне створення доказів обвинувачення, порушення права на захист шляхом незаконних слідчих дій щодо адвокатів, тощо.
Яке б гучне кримінальне провадження, що веде НАБУ, не взяти, воно обов’язково супроводжується викривальною пропагандистською кампанією, вкиданням в публічний простір даних негласних слідчо-розшукових дій. Пояснюється це тим, що, мовляв, інакше побороти вітчизняну корупцію не можна, бо цей спрут шалено опирається. Вважається, що суспільство переважно схильне вірити всім повідомленням про незаконне збагачення та інші корупційні дії. Так і є. Сьогодні в Україні будь-яку репутацію можна розбити вщент, якщо поставити собі це за мету. Це вкрай погана тенденція. Вона посилює рівень загальної недовіри у суспільстві, зокрема, недовіри до влади. Це унеможливлює будь-яку позитивну діяльність, спрямовану на зміни.
Особливо захлинаються пропагандисти НАБУ, коли йдеться про корупцію в судах. Тут оповідь про корупційні оборудки переходить в загальне цькування, і складається враження, що ми бачимо засудження і винесення вироку без проведення судового процесу, як, наприклад, щодо ОАСК, Окружного адміністративного суду м. Києва, який тепер інакше ніж «пресловутий» вже ніхто не називає. Аналогічна історія з Конституційним судом. Хоча проблеми з ним створені насамперед руками самих політиків, які хочуть мати «ручні» суди і призначають суддів переважно за принципом особистої відданості, не дивлячись на кваліфікацію. Таке ставлення до інституту суду взагалі руйнує підвалини влади.
Насправді деякі наші скандали безпідставні. Як на мене, було б добре, якби кілька десятків людей захистили би свою честь і гідність в судах, вимагаючи спростування висловлених у їхній бік звинувачень. Ми потребуємо таких процесів. Суспільство має зрозуміти, що честь, гідність і репутація людини не менш важливі для демократичного суспільства, ніж доступ до інформації та розкриття зловживань.
Успіх боротьби з корупцією вимірюється не кількістю людей, позбавлених волі, а обсягом коштів, які вирвали з тіньового обігу, і кількістю зруйнованих корупційних схем, які були закриті у результаті діяльності правоохоронних органів. А виконання замовлення на «посадки» при тому, як грубо порушують права людини органи розслідування, призведе тільки до чергової ганьби –програшу державою великої кількості справ у Європейському суді. Подивіться повідомлення про комунікацію з Судом у 19 справах, і побачите багато знайомих імен. І це тільки перша ластівка.
Боротися з корупцією можна тільки законними методами, дотримуючись прав людини! А у нас який новий правоохоронний орган не створюють – КГБ виходить!
«Органи не помиляються»…
У 2020 році СБУ підтвердила свою репутацію найбільшої порушниці прав людини серед усіх державних органів – у частині правоохоронної діяльності. Усе, про що далі йде мова, стосується тільки цієї частини.
Необхідно зауважити, що СБУ виходить далеко за межі своїх повноважень, розслідуючи кримінальні правопорушення, які не є в її підслідності за статтею 216 КПК. У 2020 році таких проваджень було приблизно третина від загальної кількості. У законопроекті № 4196, який декларувався як глибока та докорінна реформа СБУ, була передбачена норма, за якою СБУ може забрати для розслідування будь-яке кримінальне провадження, що загрожує національній безпеці. Після критики цю норму з переробленого законопроекту №4196Е прибрали, проте СБУ наполягає на цьому, і ще невідомо, як саме буде реагувати парламент на таку вимогу.
Службовці СБУ застосовували практику затримання підозрюваних без ухвали слідчого судді саме у випадках, які не передбачені статтею 208 КПК України. Наприклад, затримані підозрювались у скоєнні злочинів, що були вчинені ними за декілька місяців або навіть за декілька років до їх затримання. Іншими словами, відповідно до чинного КПК України у таких випадках затримання осіб мало бути здійснено у загальному порядку, тобто за попереднім дозволом слідчого судді, а не в порядку, передбаченому статтею 208 КПК України. Затримання осіб за підозрою в скоєнні злочину без реєстрації такого затримання, затримання під вигаданим приводом в зоні проведення ООС стали фактичним стандартом підрозділів СБУ. Серед випадків, у зв’язку з якими люди зверталися до Харківської правозахисної групи (ХПГ) за правовою допомогою, не було жодного, коли до затриманої особи не були б застосовано незаконне затримання або викрадення, пов’язане з порушенням всіх процесуальних прав затриманого до офіційної реєстрації затримання, в поєднанні з катуваннями. Годі й говорити про право на повідомлення родини про затримання.
Систематичним і масовим є порушення службовцями СБУ права на правову допомогу, яке гарантується статтею 59 Конституції і регулюється статтею 213 КПК. За ч.4 цієї статті службова особа, що здійснила затримання, зобов’язана негайно повідомити про це орган (установу), уповноважений законом на надання безоплатної правової допомоги. У кращому випадку це повідомлення відкладається. Якщо ж для надання правової допомоги був запрошений адвокат не з Центру безоплатної правової допомоги, то його просто не допускають до затриманого, з чим постійно стикаються адвокати ХПГ.
В СБУ катують затриманих та підслідних з метою зізнання у скоєнні злочину та співпраці зі слідством. Раніше в незалежній Україні такі явища в практиці СБУ нами майже не спостерігалися. А тепер у кожному зверненні про допомогу від жертви переслідування СБУ до ХПГ йдеться про незаконне застосування сили. Як правило, жертви катувань, побоюючись помсти на свою адресу та за безпеку своєї родини, не зголошуються свідчити про обставини затримання та подальшого жорстокого поводження і утримання під вартою. Тим більше вони не ризикують ініціювати розслідування цих злочинів. Відповідно, справи, у яких розслідуються незаконні дії, вчинені службовцями СБУ, рідкісні.
СБУ відмітає всі звинувачення у скоєнні катувань та жорстокому поводженні, використовуючи риторику: «злочинці заявляють про катування, щоб не нести відповідальності за скоєні ними злочини». Проте міжнародні організації багаторазово повідомляли про отримання відомостей про катування, вчинені службовцями СБУ. Буквально в кожній доповіді Моніторингової місії Верховного Комісара ООН з прав людини в Україні є повідомлення про випадки катувань в СБУ.
Борячись з сепаратизмом, СБУ вдається до кримінального переслідування за розповсюдження газет, листівок, статей в Інтернеті та соціальних мережах навіть в тих випадках, коли в них немає закликів до застосування насильства. Аналіз більше 500 вироків за статтею 110 Кримінального кодексу України, винесених у 2014-2020 рр., які містяться в реєстрі судових рішень, показує що надто часто за наполяганням слідства у якості запобіжного заходу застосовувалося тримання під вартою, хоча дії обвинувачених не мали впливу, а самі вони не загрожували суспільству. Є всі підстави говорити про можливі порушення права на свободу та особисту недоторканність, яка захищається статтею 5 Європейської конвенції. Загалом судову практику за статтею 110 КК можна оцінити як гуманну, оскільки було лише близько 15% вироків з реальним позбавленням волі, якщо тільки звільнені судом підсудні не були знову затримані для обміну. Тим не менше розгляд низки справ дає підстави стверджувати про непропорційне втручання у свободу вираження поглядів (можливі порушення статті 10 Європейської конвенції). Зрозуміло, що такий погляд в умовах війни з Росією є непопулярним, особливо серед патріотично налаштованої громадськості, але це рівно до того моменту, коли цих затятих борців з сепаратизмом не почнуть переслідувати вже за їх погляди.
Аналіз судової практики за статтею 111 Кримінального кодексу України (державна зрада) свідчить, що протягом всього періоду збройного конфлікту до суду передано лише третину обвинувальних актів від кількості проваджень, в яких вручена підозра про скоєння злочину. Це значно менше, ніж за статтею 109 (67.3% обвинувальних актів від кількості проваджень, у яких вручена підозра) та статтею 110 (73.6%). На мій погляд, це свідчить про слабкість правової позиції обвинувачення та можливі помилки в кваліфікації злочинів як державна зрада і небажання визнати це (бо «органи не помиляються»), ось і тягнуться роками розслідування, а обвинувачені продовжують перебувати в СІЗО. А коли таку справу передають на розгляд суду, то там виявляється необґрунтованість обвинувачення, проте, за загальною традицією українського судочинства, суди рідко наважуються виносити виправдальні вироки. У відповідному прикладі щодо військовополоненого полковника ЗСУ Івана Без’язикова можна, як на мене, побачити цілковиту несправедливість та необґрунтованість обвинувачення в державній зраді.
У 2020 році гострими залишалися проблеми надання притулку та додаткового захисту іноземцям. Державна прикордонна служба намагалася не впускати шукачів притулку на нашу територію, а Державна міграційна служба часто відмовляла їм в оформленні документів для отримання статусу біженця, а якщо й приймала документи, то в більшості випадків відмовляла в наданні статусу. СБУ, коли чує претензії до себе щодо цих відмов, завжди відповідає, що ці питання поза межами її компетенції. Насправді ж прикордонники часто радяться з СБУ у неясних питаннях відносно перетину кордону, а міграційна служба зобов’язана передати документи кожного заявника в СБУ для проведення спеціальної перевірки та отримання висновку, який майже завжди є негативним.
Така ж ситуація з екстрадицією, рішення про яку ухвалюється Генеральною прокуратурою або Міністерством юстиції, примусовим видворенням та примусовим поверненням. Без висновків СБУ тут не обходиться, а всі дії виконуються її руками. Саме СБУ здійснює екстрадиційні арешти, саме вона вчиняє такі незаконні дії відносно мігрантів, як викрадення, катування, незаконне повернення або видача. При цьому, проводячи спеціальні перевірки, СБУ не перевіряє ризики загрози для життя та катувань в країні походження, а також ймовірність політичних переслідувань. Особливо вражає її небажання бачити ці загрози для вихідців з Чечні, Інгушетії, Дагестану, яким явно загрожують політичні переслідування та катування у зв’язку із антиекстремістським законодавством та переслідуванням салафітів.
Особливу тривогу викликає ставлення СБУ та інших державних органів до вихідців з країн СНД, зокрема Росії, які брали участь у Революції гідності, воєнних діях на сході в українських добровольчих батальйонах або допомагали українським воєнним частинам як волонтери. СБУ немовби не розуміє загрози політичних переслідувань громадян Росії в РФ і взагалі не бере до уваги принцип неповернення. Хоча, здавалося б, в Службі мали би розуміти неможливість повернення будь-яких втікачів від путінського режиму до РФ: вже саме намагання отримати притулок в Україні буде тягнути за собою політичні репресії у випадку повернення до Росії.
Складається враження, що Служба безпеки України отримала карт-бланш на будь-які засоби заради захисту територіальної цілісності та державного суверенітету України. Мусимо констатувати, що, на превеликий жаль, службовці СБУ брутально порушують права людини, здійснюючи дії, які кваліфікуються як міжнародні злочини – незаконні затримання, викрадення, насильницькі зникнення, утримання під вартою в незаконних містах позбавлення волі без рішення суду, катування та інші види жорстокого поводження.
Коли я про це кажу, опоненти заперечують. Вони стверджують, що все законно і правильно. Мені постійно закидають, що ми не патріотичні, що публікації ХПГ використовує ворог. Проте я певен, що фактичне використання цих старих радянських рудиментарних практик, які є практиками «русского мира», тягне країну назад, до нього, і віддаляє нашу перемогу в цьому двобої з Росією. Виграти цю війну може тільки справді вільна демократична Україна. Залишаючись патерналістською авторитарною державою, ми не зможемо подолати таку ж саму російську державу, значно більшу за усіма параметрами.
Незаконне застосування сили поліцією збільшилося
Харківський інститут соціальних досліджень за проектом ХПГ, підтриманим Європейською Комісією, провів дослідження з метою порівняльного аналізу думок пересічних громадян та працівників поліції (міліції) щодо масштабів розповсюдження незаконного насильства в діяльності міліції у 2004-2020 рр. Такі дослідження здійснюються восьмий раз, раніше вони проводилися в 2004, 2009 2010, 2011, 2015, 2017, 2018 роках. Результати дослідження опубліковані в книзі «Національний моніторинг незаконного насильства в міліції в Україні в 2020 році» українською та англійською мовами.
Було проведено опитування населення п’яти регіонів України (3000 осіб у Київській, Харківській, Львівській, Вінницькій та Одеській областях) методом структурованого інтерв’ю за місцем проживання респондента та опитування 2120 працівників поліції методом анкетування за допомогою оригінального інструментарію.
Ключові висновки дослідження такі.
Більшість респондентів оцінили поліцію як неефективну – на це вказали 56,2%. Серед поліцейських реформу поліції вважає успішною лише кожен третій патрульний поліцейський (32%) та 13,9% представників інших підрозділів поліції. Кількість таких, що взагалі вважають реформу проваленою, – більша, причому як серед поліції загалом (58,5%), так і серед патрульних (37,7%). Майже кожен четвертий вказав, що реформу ще не закінчено.
Дослідження показало тотальну поширеність понаднормової роботи поліцейських та відсутність компенсації за неї. Більшість усіх опитаних поліцейських тією чи іншою мірою не вважають свою заробітну платню достатньою для підтримки нормального рівня життя (патрульні – 93,8%, інші поліцейські – 93,9%). У більшості працівників поліції немає власного житла (патрульні – 62,6%, інші поліцейські – 54,9%).
Протягом 2020 року знову не було прийнято жодних системних заходів для поліпшення ситуації – ані змін у правоохоронній діяльності, ані змін у системі показників. Систему розслідування випадків незаконного насильства в поліції не було змінено, як і систему професійного добору та підготовки поліцейських.
Оцінюючи загальні тенденції незаконного насильства (побиття, катувань, залякувань) у поліції, більшість респондентів (51,8%) вказала, що вважає такі випадки поширеними. Після незначного зниження кількості таких випадків у 2018 році масштаби цього явища повернулись до показників минулих років та склали понад 698 000 на рік. Оціночна кількість випадків побиття, завдання тілесних ушкоджень під час затримання також зросла та склала відповідно 559 140, а оціночна кількість випадків використання незаконного насильства під час розслідувань зросла вдвічі та склала 419 355 випадків на рік. Водночас різним видам катувань (від заподіяння болі до катування спрагою, ненадання медичної допомоги) у поліції кожного року піддаються майже 100 000 людей.
Десятки працівників поліції з тих, що потрапили у вибірку, вказали, що протягом 12 місяців їм траплялися випадки побиття, завдання страждань та катування неодноразово, а 78 – траплялись один раз. Поліцейські, що ставали свідками жорстокого поводження, вказали, що найчастіше жертви зазнають побоїв, тілесних ушкоджень, образ та ставлення, що принижує людську гідність. Але водночас думка працівників поліції про поширеність незаконного насильства суттєво відрізняється від думки населення. Так, «дуже поширеним» його вважає менш ніж відсоток поліціантів, а кількість таких, що вважають насильство дещо поширеним, не перевищує 5%. Понад половина працівників поліції вважає, що незаконне насильство в поліції взагалі не є поширеним явищем.
Найважливішим чинником, що впливає на поширеність незаконного насильства в поліції, є відсутність системи ефективного розслідування таких випадків, а також відсутність об’єктивних і повних статистичних даних про це явище. Чинна система збору даних замкнена на державні органи, які працюють в умовах конфлікту інтересів. Серед осіб, які зазнали від поліції порушень їхніх прав, більшість (72,9%) узагалі не подавала офіційних скарг. Отже, системі розслідувань та збору скарг на поліцію не довіряють та до неї не звертаються. Саме тому роботу Державного бюро розслідувань та Офісу Генерального прокурора не можна визнати ефективною – вони працюють із незначною часткою випадків насильства та навіть не знають реальної картини.
Значна частина суспільства (59,7%) вважає, що потенційний ризик стати жертвою тортур або жорстокого поводження в поліції зберігається практично для будь-якої людини на території України, незалежно від її минулого й особистих характеристик. Зовсім інше уявлення про це мають самі працівники поліції. Загалом близько половини опитаних працівників поліції вважає, що катування і жорстоке поводження з боку поліції не загрожує нікому, при цьому серед поліцейських така думка є більш поширеною (55,5%), ніж серед патрульних (44,9%).
Порівняльний аналіз даних досліджень 2004–2020 рр. показує, що після гучних подій в Кагарлику нетерпимість населення до випадків застосування катувань або іншого жорстокого поводження в поліції України суттєво зросла та складає 79,1%. Це є найбільшим показником за весь час вивчення. Водночас слід відзначити, що 14,9% опитаних допускають використання незаконного насильства у крайніх випадках, ще 5,4% – стосовно окремих осіб (терористів; підозрюваних у злочинах проти дітей). Незначна кількість людей (1,1%) вважає, що робота поліції без цього неможлива.
Більшість опитаних працівників поліції вважає, що використання працівниками поліції побоїв, знущань або катувань з метою розкриття і розслідування злочинів є неприпустимим за жодних обставин. Патрульних із такою позицією дещо більше (79,1%), ніж серед інших поліцейських (71,4%). Водночас кожен дев’ятий патрульний вважає, що незаконне насильство припустиме «у крайніх випадках»; серед поліцейських цей показник вищий – так вважає кожен п’ятий.
Чинниками, які найбільшою мірою сприяють поширеності практики протизаконного насильства в діяльності поліції України, на думку опитаних, є: 1) безкарність співробітників поліції, які використовують незаконні методи в роботі; 2) поганий добір кадрів; 3) невисокий професійний і культурний рівень співробітників поліції.
Для запобігання незаконному насильству в поліції респонденти пропонують: 1) більш суворе покарання поліцейських за факти невиправданого насильства, жорстокості, тортур; 2) поліпшення добору претендентів на роботу в поліції; 3) поліпшення підготовки кадрів і підвищення ефективності контролю керівництва за діяльністю своїх підлеглих. Самі поліцейські серед основних шляхів подолання незаконного насильства зазначили дотримання прав власне працівників поліції (28,4%) та докорінну зміну системи показників і звітності у діяльності поліції (21,2%), причому на останньому акцентували більшою мірою поліцейські, а не патрульні.
У поліції існують значні додаткові ризики насильства стосовно жінок, зокрема це стосується як тих, хто контактує з поліцією у якості підозрюваної або свідка, так і самих працівниць поліції. Під час опитування населення було виявлено 110 випадків (6,8%), коли жінки зазнавали від працівників поліції ґендерно-зумовленого насильства в тому чи іншому вигляді. Вибіркове опитування працівників та працівниць поліції дозволило виявити понад дві сотні випадків, коли жінки ставали жертвами ґендерно-зумовленого насильства з боку поліцейських. Але зрозуміло, що масштаб цього явища значно більший.
Умови утримання в’язнів: хронічні проблеми
27 квітня 2020 року міністр юстиції України Денис Малюська анонсував створення в слідчих ізоляторах (СІЗО) України спеціалізованих платних камер з поліпшеними умовами тримання. Він зазначив, що сподівається на швидку імплементацію відповідної постанови. За словами Міністра, такий крок необхідний, адже слідчі ізолятори знаходяться в набагато гіршому стані, ніж установи виконання покарань (УВП). Міністр юстиції заявив, що СІЗО отримують менше фінансування ніж УВП України. Фінансування не вистачає навіть на постільну білизну, не кажучи вже про ремонти і нормальне харчування. Якщо ремонти проводяться, то часто це робиться за рахунок людей, які там утримуються. Міністр поінформував, що платні камери передбачають покращені побутові умови: наприклад, у камері буде холодильник і телевізор, свіжіший ремонт, більша площа приміщення з розрахунку на одну людину тощо. Трохи згодом з’явиться додаткове, ліпше харчування, оскільки бюджетне фінансування охоплює лише мінімальний набір продуктів. Також він зауважив, що на даний момент розглядається можливість впровадження кількох тарифів: за добу, за тиждень і за місяць.
Такі висловлювання Міністра юстиції, ймовірно, пов’язані з тим, що 31 січня 2020 року ЄСПЛ ухвалив пілотне рішення у справі Сукачов проти України, в якому наголосив на існуванні структурної проблеми щодо неналежних умов тримання під вартою в пенітенціарних установах України. Суд зазначав, що дана справа стосується повторюваної проблеми, яка лежить в основі частих порушень Україною статті 3 Конвенції. Зокрема, з моменту прийняття свого першого рішення стосовно умов ув’язнення в Україні Невмержицький проти України, № 54825/00, ECHR 2005‑II, ЄСПЛ виніс п’ятдесят п’ять рішень (у деяких зі справ було декілька заявників), у яких визнав порушення статті 3 у зв’язку з поганими умовами утримування у слідчих ізоляторах. У низці цих рішень ЄСПЛ також зробив висновок, що мало місце порушення статті 13 Конвенції через відсутність ефективних національних засобів правового захисту для скарг заявників за статтею 3.
Більшість зі справ проти України, в яких ЄСПЛ визнавав порушення статті 3 Конвенції, стосувалися проблем переповнення та різних інших повторюваних проблем, пов’язаних з матеріальними умовами ув’язнення: неналежними санітарно-гігієнічними умовами, неналежним освітленням та вентиляцією, присутністю комах та плісняви у камерах, обмеженим доступом до душу, обмеженими щоденними прогулянками, відсутністю усамітненості при використанні туалету, поганою якістю їжі тощо. Порушення були виявлені у великій кількості установ у різних областях України. Таким чином порушення не були результатом ізольованого випадку або конкретних подій у кожній окремій справі. Вони походили з широко поширеної структурної проблеми, яка була результатом поганого функціонування пенітенціарної системи України та недостатніх гарантій проти поводження, забороненого статтею 3 Конвенції.
Незважаючи на ці висновки, висловлювані ЄСПЛ стосовно України майже щорічно з 2005 року, структурна проблема видається усе ще невирішеною на національному рівні. Дійсно, відповідно до бази даних ЄСПЛ, близько 120 prima facie виграшних заяв проти України, пов’язаних зі скаргами на умови ув’язнення, на даний момент очікують розгляду у ЄСПЛ. Ця цифра, взята сама по собі, вказує на існування повторюваної структурної проблеми.
Комітет міністрів Ради Європи також визнав структурний характер проблеми умов ув’язнення в Україні. Він контролював виконання рішень Суду стосовно умов ув’язнення з 2005 року. У грудні 2018 року він прийняв тимчасову резолюцію, в якій знову підкреслив структурний характер цієї проблеми. Він зауважив, що у попередніх рішеннях вже неодноразово закликав органи влади України вжити рішучих заходів для встановлення запобіжних та компенсаційних засобів з метою вирішення цієї проблеми. Хоча деякі кроки були зроблені, жодного прогресу не було досягнуто. Тому Комітет міністрів підкреслив термінову потребу органів влади продовжити працювати над прийняттям усеосяжної довгострокової стратегії, здатної привести до вирішення цих структурних проблем, з чіткими та обов’язковими строками для вжиття відповідних заходів та надання необхідних ресурсів.
Беручи до уваги поточні міркування та наявну проблему, яка існувала протягом багатьох років, значну кількість осіб, на яку вона вплинула або здатна вплинути, та термінову необхідність забезпечити їм необхідне та доречне відшкодування на національному рівні, ЄСПЛ застосував процедуру пілотного рішення в даній справі Сукачов проти України, № 14057/17, ECHR, 2020-I, і зобов’язав Україну під контролем Комітету Міністрів вжити низку заходів, спрямованих на зменшення переповненості камер в СІЗО та покращення умов тримання та вироблення ефективних засобів правового захисту для потенційних заявників.
3 січня 2020 року під час моніторингового візиту представників ХПГ до Олексіївської виправної колонії №25 (далі – ОВК-25) 21 засуджений подав скарги на застосування незаконного насильства з боку співробітників колонії або за їх вказівкою – руками так званих «помічників» адміністрації. Деякі з них дали інформацію про їх катування у такий жорстокий спосіб (підпалення паперу на тілі потерпілого, знерухомлення за допомогою клейкої стрічки на декілька днів), що це викликало великий суспільний резонанс.
Набагато більше засуджених не змогли потрапити на прийом до правозахисників, і чекали наступного їх приїзду у перший день після різдвяних свят (8 січня). Як причини таких дій засуджені назвали вимагання коштів за умовно-дострокове звільнення, переведення на менш суворий режим тримання, дзвінки рідним, а також за те, щоб до них не застосовували насильство (!!!) тощо. Засуджені також скаржилися на відсутність лікування, примушення працювати набагато більше нормативного часу і т.і. В таких умовах частина з них вчиняла спроби самогубства.
Вночі 8 січня 2020 року бійці ГШР в масках витягли сплячих засуджених з ліжок, зафіксували руки за спиною і роздягненими потягли до адміністративної будівлі. Деяких з них кинули лежати на морозі на асфальті більше години. В адмінбудівлі засуджених примусили повзти (з зафіксованими за спиною руками) на животі по сходах на вищі поверхи – другий, третій і четвертий, тих, хто не міг цього зробити, жорстоко били. Після цього їх розмістили на трьох поверхах будівлі, лежачи на підлозі. У всіх засуджених були обідрані лікті, коліна та живіт. В такому стані засуджених протримали декілька годин, хто намагався змінити позу, тих спецпризначенці били. Серед тих, до кого застосували такі заходи, були всі ті, хто поскаржився правозахисникам 3 січня, а також інші, хто виявив невдоволення перериванням сну серед ночі. Всіх засуджених, яких побили, примусили написати, що вони перешкоджали обшуку і що вони не мають претензій за вжиті до них заходи. Після цього частину засуджених, яких примусили писати пояснення, перевели до інших харківських колоній. Проте в медичній частині колонії №25 залишилося багато побитих.
За офіційною версією ДКВС ці дії були названі «загальним обшуком», який проводився з метою запобігання груповим протиправним діям засуджених («бунту»). Після введення до ОВК-25 бійців ГШР в ній оголосили «режим особливих умов», тим самим заборонивши допуск громадських моніторів до засуджених. Внаслідок цього адвокатам, які представляли інтереси потерпілих засуджених, не надавали побачень з ними, не допускали помічників народних депутатів України, не давали можливості завести до колонії лікарів «ззовні» і навіть перешкоджали роботі представникам Омбудсмена, які не побачили в колонії будь-яких ознак «бунту». У такий спосіб пенітенціарна адміністрація унеможливила скарги інших засуджених на дії персоналу.
Нами були подані численні заяви про катування, перешкоджання законній діяльності адвокатів, а також чинення перешкод у діяльності помічників народних депутатів України до органів прокуратури та ДБР, за якими були відкриті кримінальні провадження. З самого початку розслідування виявились ознаки його неефективності, головна з яких – це неспроможність органів влади захистити потерпілих, які поскаржились на катування та залишились під повним контролем персоналу, на злочини з боку якого вони скаржились. До потерпілих, які подали скарги на адміністрацію, були застосовані репресії, в т.ч. і фізичні, внаслідок чого значна частина потерпілих відмовилась від своїх скарг, в тому числі і ті, до яких застосовувались найбільш жорстокі катування. З боку засуджених були випадки членоушкодження, щоб потрапити з колонії до лікарні. Клопотання адвокатів про застосування заходів безпеки до таких засуджених були задоволені лише в окремих випадках, до того ж зі значною затримкою.
Допити потерпілих в перший період розслідування проводились в приміщеннях ОВК-25, без їх адвокатів, в умовах атмосфери постійного психологічного тиску на скаржників з боку адміністрації як ОВК-25, так і персоналу вищої ланки управління. В цій справі також виявились організаційні недоліки в роботі ДБР, оскільки внаслідок розташування керівництва територіального управління ДБР у іншій області багаторазово уповільнюється комунікація (листування) в ході розслідування, в т.ч. і процесуальне спілкування адвокатів потерпілих зі слідчими. Також впадає в очі відсутність спеціальної підготовки слідчих в розслідуванні катувань, що є прямим наслідком відсутності спеціальної методики розслідування злочинів такого роду. Судово-медичні експерти проводили огляд засуджених в умовах установи, без проведення жодних інструментальних досліджень (за винятком одного випадку скарги на найбільш жорстоке насильство), з фотографуванням тілесних ушкоджень за допомогою мобільних телефонів.
На звернення адвокатів до Президента України та інших представників державної влади України щодо зміни ситуації з проблемою катувань в роботі правоохоронних органів від Адміністрації ДКВС та Міністерства юстиції України надійшли відповіді, суть яких полягає в тому, що застосування спеціальних підрозділів, фізичної сили та спеціальних засобів до засуджених було правомірним, порушення прав адвокатів не виявлені і т.і.
Разом з тим, в ході офіційного розслідування подій у ОВК-25 виявилось, що під час застосування ГШР в установі не працювала жодна стаціонарна камера відеоспостереження, як і не здійснювався запис портативними відеореєстраторами бійцями спеціальних підрозділів, що є прямим порушенням вимог законодавства. На теперішній час розслідування подій у ОВК-25 триває, інформації про повідомлення про підозру когось зі службових осіб пенітенціарної системи немає.
В жодному випадку пенітенціарна влада не надала відеозаписи застосування спецпідрозділів як доказ правомірності дій їх бійців.
Ці явища – насильство відносно тих, хто скаржиться на дії адміністрації, погані умови утримання, відсутність адекватної медичної допомоги – постійно проявлялися протягом 2020 року в різних установах, і опис цих подій виходить за межі цього тексту. Найбільше, що турбує, – це безперспективність державних потуг. Не зможе ДБР з його штатом приблизно 400 детективів виконати весь обсяг роботи щодо злочинів, скоєних державними службовцями, це просто нереально. Не може Державна кримінально-виконавча служба кардинально змінити умови утримання за того вкрай недостатнього бюджетного фінансування, яке надається. Система в’язничної медицини потребує докорінного реформування і підпорядкування Міністерству охорони здоров’я, без цього говорити про якесь покращення медичних послуг в пенітенціарних установах не доводиться.
Усе це було відзначено експертами Європейського комітету запобігання катуванням та поганому поводженню, який зробив візит ad hoc з 4 по 13 серпня до колоній №№25, 100 та 77, Харківського та Запорізького СІЗО. Доповідь про візит вже оприлюднена.
В грудні 2020 року сталася ще одна важлива подія. 4 грудня Комітет міністрів Ради Європи розглянув питання щодо виконання рішень групи Невмержицький проти України – щодо умов утримання в українських пенітенціарних установах і ухвалив важливе рішення. По-перше, він «закликав владу вжити заходів для покращення матеріальних умов та харчування, не спираючись на фінансові внески ув’язнених», фактично визнавши потуги Мінюсту з платними камерами недоцільними. По-друге, він вирішив вести окремий моніторинг заходів, вжитих урядом щодо доступу ув’язнених до охорони здоров’я, які можуть призвести до підвищення тиску на владу в цій галузі. Саме це пропонувала Харківська правозахисна група разом з European Prison Litigation Network у своїй комунікації до Комітету міністрів щодо виконання цієї групи справ.
Висновки
Я розглянув лише декілька важливих проблем в царині прав людини і сподіваюсь, що довів справедливість того, що написано в назві статті щонайменше у цих проблемах. Природно виникає питання: невже не було нічого хорошого, і на що тоді сподіватися?
Оскільки маємо владу, яка не хоче до нас дослухатися, то слід фокусуватися на роботу в судах і вигравати якомога більше справ, більше звертатися до міжнародних установ. Досвід 2020 року показує, що до пропозицій міжнародних організацій наша влада уважна. Окрім того, слід ставати в опозицію до влади у принципових правових питаннях – дотримання принципів права, захищати від цькування суди, доводити, що ігнорування права на догоду політичної доцільності – це шлях до поразки.
Звичайно, були окремі позитивні моменти, але більшість з них стосується роботи правозахисників – виграні справи в національних судах та Європейському суді, адвокація рішень та висновків міжнародних організацій. Але не було системних змін на краще в жодній царині, не було загального поступу.
Сумно, пані та панове! Знову маємо ту владу, яка ігнорує право, права людини, свої політичні й юридичні обов’язки, і якій, за великим рахунком, просто наплювати на людей.
І я знову змушений попереджати, як у 2010–2013 рр. про те, що або Президент і його партія рішуче змінять-таки свою внутрішню політику, або всіх очікує нищівне фіаско.
Євген Захаров
