Сергій Горбатюк. Начальник Департаменту спецрозслідувань Генпрокуратури

23.05.2018

Минулого тижня «Главком» опублікував першу частину інтерв’ю із начальником Департаменту спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури Сергієм Горбатюком. У ній чиновник розказав про непрості стосунки з генпрокурором Юрієм Луценком. Горбатюк скаржиться, що шеф ГПУ та його заступники перешкоджають розслідуванням «справ Майдану» та злочинів високопосадовців часів Януковича, та запевняє, що доказів цього саботажу у нього накопичилось вже стільки, що вистачило б і для відставки команди Луценка.

У другій частині інтерв’ю мова пішла про головні справи Департаменту спецрозслідувань. Горбатюк коментує участь росіян у злочинах Майдану, розповідає про свідчення Надії Савченко, висвітлює перебіг розгляду справ Небесної сотні у судах, а також називає нардепів, які справді переймаються цим розслідуванням. До слова, у цьому переліку немає ані козака Гаврилюка, ані Володимира Парасюка.

Надія Савченко тричі приходила на допити у справах Майдану до вашого департаменту. Під час третього допиту йшлося про Пашинського: вона заявляла у ЗМІ, що бачила, як він роздавав снайперам зброю. Чи відбувається якась перевірка цих звинувачень?

Її свідчення пов’язані з подіями ранку 20 лютого 2014 року і перебуванням там Пашинського. Але якщо у ЗМІ були категоричні твердження про заведення снайперів та їхній інструктаж, то у свідченнях це вже не фактаж, а припущення: «якщо він там був, то я припускаю, що…». Тобто у протоколі допиту цього не звучало: саме з такими формулюваннями – про роздачу зброї. Деталі я не можу розповідати. Усе, про що вона сказала, перевіряється.

Ви особисто спілкувались із Савченко?

Так.

Тільки у департаменті?

Так. І отримав від неї книгу з дарчим підписом. (посміхається)

Ви якось сказали, що у багатьох подіях на Майдані є російський слід. Чи є у вас переконливі докази участі російських підрозділів, снайперів?

Даних про те, що якась конкретна фізична особа, яка має відношення до російських спецслужб чи хоча б є громадянином РФ з певними професійними навичками, брала участь у активних силових діях чи була зі зброєю, немає. Водночас є чітке уявлення, що представники ФСБ, адміністрації російського президента неодноразово приїздили, збирали інформацію та надавали консультації щодо того, як реагувати на масові заворушення. Однак, з цього приводу не складалися документи. Відповідно розібратися, які конкретно дії воно вчиняли, як їх оцінювати, наскільки ці консультації призвели до ескалації, до злочинів, можна після допиту тих, хто з ними контактував. Вище керівництво – керівник СБУ часів Януковича, його заступник, ще кілька осіб з певних департаментів – втекло. Звісно свідками також є представники нижніх ланок СБУ, які брали участь у нарадах. Але допомоги у цьому плані, свідчень вкрай мало.

Невже у коридорах СБУ, інших безпекових структур немає відеоспостереження? Чому не вдалося виявити записи цих людей, їхніх розмов?

Якщо говорити про оперативні записи, то без кримінального провадження такі дії є незаконними.

Але ж принаймні на вході у відомство є камери?

Так, звичайно. Якась частина записів вилучалася. Ми володіємо інформацією, які саме особи приїжджали.

Тобто у вас є імена «фсбешників»?

Так, імена є. Ці люди ідентифіковані, є підтвердження перетину ними кордону. Але чим саме ці люди займалися, до чого вони спонукали – це як раз та робота, яка проводиться. Однак, повторюсь, дуже мало допомоги від тих, хто контактував тоді з ними. Крім того, велика частина документів була знищена в період з 19 по 22 лютого (2014 року).

Як так вийшло, що колишні «беркутівці», які розганяли Майдан, змогли масово виїхати за кордон – в основному в Росію? Чи можна було не дати їм втекти?

Було кілька хвиль таких виїздів. Масовим можна назвати той, що відбувся 23 лютого 2014 року – нами зафіксована втеча на схід понад 20 осіб. Але впродовж тижня-двох більшість з них повернулися до Києва. Вони або вирішили, що для них тут немає небезпеки, або ж хтось їх у цьому запевнив. Тоді з 20-ти не повернулися десь 5-7 осіб. Друга хвиля від’їздів припала на липень 2014-го, тоді виїхали ще п’ятеро. Напередодні планувались  слідчі дії щодо них. У лютому 2015-го виїхали ще двоє, які на жаль змогли втекти безпосередньо під час проведення слідчих дій щодо їх затримання.

Це питання процедури. Можна затримувати, тільки якщо доказів достатньо для вручення підозри. Ідентифікувати їх було важко, бо ж усі були в масках, шоломах. Один на одного вони свідчень практично не дають. Тож затримання відбувались лише тоді, коли було зібрано достатньо доказів, але і це місцями не допомагало. Приміром, той же Садовник (екс-командир Беркута Дмитро Садовник, який втік до РФ і вже навіть отримав там громадянство, – «Главком»), який був затриманий, арештований. Йому на той час інкримінувалось 39 вбивств, а суддя вважав за можливе змінити йому запобіжний захід, використовуючи серед іншого формулювання, що Садовник «має постійне місце проживання», бездоганну репутацію та відповідні характеристики з МВС. Через 2,5 року Апеляційний суд Києва звільняє двох «беркутівців», яким інкримінувалися три вбивства і 33 вогнепальні поранення, вчинені 18 лютого (2014 року), одного з них взагалі залишаючи без запобіжного заходу. Тобто формально суд не встановив жодних обмежень. І це якраз у той момент, коли за результатами величезної роботи ми направили справу до суду, а отже, не могли вживати будь-яких заходів поза рамками судового засідання.

Тобто, якщо на етапі до оголошення підозри людина дізнається про розслідування стосовно неї, вона може спокійно виїхати?

Так. Діючий КПК надає можливість затримувати особу без рішення суду лише безпосередньо після вчинення злочину. За такими формулюваннями, вже і через годину затримувати незаконно, не кажучи про день, місяць чи рік.

Чому суди масово повертають до Генпрокуратури обвинувальні акти стосовно злочинів проти учасників Революції гідності?

Справді, повернень було немало. Лише у двох випадках ми погодилися, що недоліки наші, та швидко їх усунули. У більшості випадків судді знаходять підстави через неконкретно прописані у КПК вимоги. В основному Апеляційний суд погоджується з нашими оскарженнями і повертає обвинувальні акти назад до розгляду суддям. Буває, звісно, і навпаки. Логіка незрозуміла. Ми, за матеріалами слідства, кажемо, що, наприклад, «беркутівці» не самостійно приймали рішення щодо вчинення того чи іншого злочину, а виконували наказ. Відповідно, вказуємо, від кого вони той наказ отримали, вказуємо всіх керівників у системі МВС, СБУ та, наприклад, екс-президента. Звісно, всі вони повтікали. Судді кажуть: у такому випадку прокурори або повинні забезпечити доставку всіх указаних осіб до суду, або особи, які віддавали наказ, не повинні фігурувати в підозрі. Але ми з цим не згодні, бо це порушення права на захист, коли від підозрюваного приховуються дані тих, хто за доведеною версією слідства віддавав наказ…

У більшості випадків, відсотків 60, за цим всім (необґрунтованим поверненням обвинувальних актів, безпідставними самовідводами, затягуванням розгляду), на мою думку, стоїть небажання розглядати такі справи. Судді, таке враження, вишукують приводи для відмови. Навіть розуміючи, що Апеляційний суд потім скасує рішення про повернення обвинувального акту, вони таке рішення приймають, бо ж вже не ці судді  будуть розглядати справу.

Чому судді не хочуть братися за справи Майдану?

Ніхто не зізнається. Можна припустити, що частина суддів хоче уникнути таких справ, бо ж, мовляв, зараз притягують до відповідальності суддів, які виносили рішення з чутливих питань за часів Януковича, зміниться влада – і нас будуть судити. Хтось просто не хоче резонансу та працювати під суспільним тиском. Крім того, треба враховувати, що сьогодні з 9,5 тис. суддів в Україні працюють 5,5 – 6,0 тис. На них – величезне навантаження. І є судді, котрі дійсно в розумні строки організовують розгляд.

Опоненти закидають вам відсутність розслідування трьох тисяч кримінальних проваджень стосовно злочинів проти учасників Революції гідності.

Це маніпуляції. Загалом на даний час розслідуються понад 3500 випадків. Навіть саме зараз відбувається активізація щодо поданих заяв від постраждалих – щотижня приходять нові заяви про визнання потерпілими. Практично за кожним епізодом подій є повідомлення про підозри та направлені до суду обвинувальні акти. Загалом повідомлено про підозру 423 особам щодо 254 обвинувальні акти направлені в суд.

Хто з народних депутатів досі реально переймається справами Майдану?

Перший, хто спадає на думку, Ігор Луценко (член фракції «Батьківщина», – «Главком»). Крім того, що він є потерпілим. Загалом цікавиться і на судові засідання ходить. Слідчі і прокурори кажуть, що отримують від нього допомогу і підтримку. Тетяна Чорновол («Народний фронт», – «Главком») – також потерпіла, дає свідчення і необхідну допомогу як сторона у рамках свого провадження. Взагалі запити стосовно стану розслідування надходять від багатьох депутатів, хоча переважна кількість запитів стосується справ колишніх високопосадовців, а не майданівців. Віктор Чумак регулярно запитує, Єгор Соболєв.

А як же ті, хто потрапив у Раду саме завдяки Майдану: Парасюк, Гаврилюк?

Розслідування справи Гаврилюка закінчилося ще у 2014 році. Він тоді взяв участь – і все. Парасюка ми кілька разів запрошували дати свідчення, але він не приходить. Хоча обіцяє. А от Юрій Мірошниченко (Опоблок, – «Главком») так і не прийшов.

Парубій приходив?

Приходив. Взагалі-то більшість фігурантів учасників тих подій, які нині є нардепами, приходили. Але особливої зацікавленості немає, допомогти теж не пропонували. Приємне враження склала Тетяна Слюз: вона сама мені зателефонувала: «ви мене не викликаєте, а я була свідком багатьох подій і можу бути корисною». Надавала матеріали, знаходила людей. Але такі випадки рідкісні.

Часто, особливо у річниці трагічних подій, люди кажуть: «я був свідком, багато знаю, а ГПУ мене не викликає». Тож якщо ви були свідками, щось хочете донести, то прийти і розповісти – ваш прямий обов’язок. Ми ж не можемо зазирнути у голову і дізнатися, про що вам відомо. Звичайно, участь багатьох була відома, і це наш обов’язок – викликати та допитати і є, на жаль, випадки тривалого зволікання з допитом свідків. Але важливим є і особиста ініціатива тих, хто був свідком злочинів. Їм треба з’явитись до слідчого.

Питання про Гаврилюка було не випадковим. В інтерв’ю «Главкому» він розказував, що його дружина пише книжку про події на Майдані, засновану на розповідях учасників Революції. Напевно, у нього має бути якась інформація.

Ні, він не пропонував нічого.

«Чорна бухгалтерія Партії регіонів»: жодної справи у суді

«Амбарна книга Януковича». Ця назва об’єднує багато справ – скільки слідчих над ними працює?

«Чорна бухгалтерія Партії регіонів» – складова частина розслідування діяльності злочинної організації. Це докази того, як особи, що об’єдналися в злочинне угрупування, впливали на судову систему, Верховну Раду, ЗМІ, правоохоронну систему, на всі сфери державного і суспільного життя, щоб досягати своїх протиправних цілей. Розслідуванням усіх справ цього угруповання займається все наше управління, всі слідчі і всі прокурори. Кожен має для роботи конкретні епізоди. Слідчі, які працюють із справами «чорної бухгалтерії», працюють і над іншими провадженнями. Якщо говорити про кількість слідчих, які займаються виключно «чорною бухгалтерією», то у нас такий один.

Скільки справ «чорної бухгалтерії» зараз направлено до суду?

На теперішній час жодної. Ми повідомили про підозру братам Калюжним, оголосили їх у розшук. Це було у жовтні минулого року, а вже 20 листопада (2017 року, – «Главком») почались ось ці митарства з перекиданнями керівництвом ГПУ цієї справи та багатьох інших стосовно колишніх високопосадовців від нас до НАБУ і назад.

Авторитетне американське видання The New York Times писало, що наша  Генпрокуратура люб’язно відклала у довгий ящик «справу Манафорта» в обмін на американські «Джавеліни»…

Про «Джавеліни» нічого не знаю. А декілька справ, де фігурує Манафорт, дійсно з волі керівництва ГПУ з листопада 2017 року не розслідувалися. На сьогодні, після статті в New York Times, доручення на розслідування цих справ вcе ж видане керівництвом нашим слідчим. Тобто перешкоди з 5 травня усунуті.

Державне бюро розслідувань: бюро ще немає, а проблеми вже є

Щодо Державного бюро розслідувань. Юристи мають кілька трактувань моменту початку роботи ДБР. Це важливо, бо саме ця дата дає можливість у майбутньому оскаржувати у Європейському суді вироки наших судів.

Одразу можна сказати, що призначення керівника і його заступників не може трактуватися як момент початку роботи Бюро.

Тут є два моменти: перше – вступ у дію закону про ДБР, 1 березня 2016 року. Певно адвокати можуть і цю дату трактувати як момент припинення діяльності слідчих прокуратури, виходячи із вимог п.9 Перехідних положень Конституції України, що діяли на той час. А отже, вся їхня діяльність після цього дня може бути визнана у ЄСПЛ безпідставною. Вказана норма визначала, що слідчі прокуратури втрачають функцію досудового розслідування з моменту вступу в дію законів, які регламентують діяльність інших відповідних правоохоронних органів. До речі, Вищий спеціалізований дав роз’яснення з цього приводу, яке, щоправда, ніхто не підписав. Воно було просто розміщене на сайті. Сказали, що слідчі прокуратури можуть далі працювати. Працюємо.

Друга дата – 20 листопада 2017 року. Законодавець сказав, що слідчі прокуратури виконують свої повноваження до початку діяльності ДБР, але у всякому разі не пізніше п’яти років з моменту вступу в дію Кримінального-процесуального Кодексу. Він вступив у дію 20 листопада 2012 року. Хоч ДБР досі не почало своєї діяльності, але ж п’ять років спливли, і з цією логікою, 20 листопада минулого року слідчі прокуратури втратили повноваження.

Однозначно – наші слідчі втратили повноваження щодо реєстрації проваджень і щодо розслідування нових проваджень, зареєстрованих після 20 листопада. Водночас навесні минулого року були прийняті зміни до КПК про те, що слідчі прокуратури після 20 листопада 2017 року мають право ще впродовж двох років завершувати кримінальні провадження, розпочаті слідчими прокуратури. Знову ж таки, трактування подвійне, бо ж у нас є провадження, розпочаті поліцією, СБУ. Питання: чи маємо ми право їх розслідувати? Нині ми виявляємо додаткові епізоди, пов’язані зі старими подіями, а зареєструвати їх не можемо. То що робити, передавати їх у поліцію, яка розслідуватиме з чистого аркуша по-новому (ще й щодо своїх колег) те, що ми розслідуємо чотири роки? Це маячня.

Третє – трактування початку діяльності ДБР. Тобто виходить, що за умов продовження терміну повноважень прокурорів на два роки – до 20 листопада 2019 року – виникає протиріччя з пунктом 9 Перехідних положень Конституції.  Законодавці його переписали, коли приймали зміни в Конституцію України в рамках судової реформи. Тепер формулювання в ньому «прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію досудового розслідування до початку функціонування органів, яким законом будуть передані відповідні функції». Але ж КПК все-таки каже, що на два роки продовжено. Ми начебто можемо продовжувати, однак можуть знайтися адвокати, які переконуватимуть Європейський суд з прав людини: казатимуть що норми Конституції – норми прямої дії, які мають трактуватися як підстави припинення повноважень досудового слідства у слідчих прокуратури. Навіщо створювати такі підстави? Давайте приймемо ясні і чіткі закони, що врегулюють це питання. Однак Рада не хоче: так би мовити, нате вам чергову «законодавчу міну».

Початок діяльності ДБР фіксується з моменту публікації оголошення директором Бюро в газеті «Урядовий кур’єр». Публікувати це оголошення він має право тоді, коли, відповідно до постанов Кабінету міністрів, штат ДБР буде сформовано більше ніж на 50 чи 60% Так, очільник ДБР Труба заявляв, що вони старатимуться почати роботу у вересні 2018 року. Однак чи зможуть до того часу можуть набрати потрібну кількість працівників і розпочати роботу – питання.

Тобто зараз це порожні слова?

Я не знаю ситуацію зсередини і так стверджувати не можу. Це план дій: намагатися встигнути.

«На «поправки Лозового» в Раді голоси знайшлися, а на якісні зміни – немає»

Ви часто говорите про законодавчі «бомби»: про відсутність перехідного періоду ДБР, про поправку Лозового. Які ще «бомби» закладені?

Наприклад, внесення у протиправний спосіб у травні 2014 року змін у Кримінальний кодекс, згідно з якими «істотною шкодою» та «тяжкими наслідками» у результаті перевищення повноважень правоохоронцями (ст. 365 ККУ) може вважатися тільки матеріальна шкода певного розміру. Наслідком цих змін може стати закриття проваджень або винесення виправдувальних вироків «беркутівцям», які застосовували насильство та спричиняли тілесні ушкодження майданівцям, однак при цьому не спричинили значних матеріальних збитків. Такі випадки, хоч по інших подіях, але вже є. Крім того, ці зміни до закону можуть призвести до суттєвого зменшення покарання правоохоронцям у випадку кваліфікації дій за статтями Розділу ІІ КК України «Злочини проти життя та здоров’я особи».

Взагалі дуже багато проблем цей КПК містить. Точково їх не можна усунути. Наприклад,  щодо набуття статусу підозрюваного і обрання запобіжного заходу стосовно розшукуваного. Інтерпол минулого року зняв з розшуку 16 високопосадових осіб. Згідно зі Статутом Міжнародної організації кримінальної поліції Інтерполу, «підозрюваний – це особа, стосовно якої є тільки версія, що вона може бути причетною». Оголошувати ж у розшук вони можуть тільки «обвинуваченого», не «підозрюваного». У нас, до речі, раніше у законодавстві використовувався термін «обвинувачений», однак з 2012 року ми використовуємо термін «підозрюваний». Вони кажуть, що наше законодавство в цій частині не досконале. Ми їм роз’яснювали, що в нашому законодавстві «підозрюваний» – це те саме, що у них «обвинувачений», бо суть та сама: коли зібрано достатньо доказів, що викривають особу у вчинені злочину. До речі, тривалий час Інтерпол не помічав різність у формулюваннях, доки адвокати «наших» підозрюваних їм на це не вказали.

Інший момент – у нас є ухвала про затримання і доставку. Коли особа в розшуку, то суд, щоб розглянути ухвалу про арешт, видає ухвалу про затримання і доставку. Інтерпол (та й багато країн) каже, що таку ухвалу не можуть виконувати. Тому що в міжнародних конвенціях є поняття «ордер на арешт», а ухвала на затримання і доставку – це не ордер на арешт. Наш «винахідник»-законодавець прийняв, що арешт стосовно розшукуваного обирається тоді, коли він оголошений в міжнародний розшук. І більшість судів ідуть за практикою, що оголошений в міжнародний розшук – це тоді, коли він введений в бази Інтерполу. Коли ми беремо довідку, що ця людина є в базах Інтерполу, то тоді суд дає ухвалу про тримання під вартою стосовно розшукуваної особи. А Інтерпол каже «Не смійте! Ви не маєте права перебування особи в наших базах використовувати як підставу для рішення про тримання під вартою». Логічно.

Зміни у цих питаннях потрібні, але їх немає.

Якщо говорити про КПК, то важливими є зміни в статтю 208 КПК, про яку я вище згадував, щодо можливості затримувати особу не тільки у разі щойно вчиненого злочину. Саме щодо насильницьких, очевидних злочинів. Ми долучилися до робочої групи ГПУ, яка розробила і надіслала ці та багато інших важливих пропозиції до Верховної Ради, але… на «поправки Лозового» у них голоси знайшлися, а на дійсно якісні комплексні зміни голосів та й бажання немає.

Далі – закон про доступ до судових рішень. Існує кримінальна відповідальність за розголошення даних досудового розслідування. А закон про доступ до них зобов’язує публікувати всі рішення слідчих судів у відкритому доступі.

Виходить, можна розкривати те, що не можна?

Так! Те, що не можна до завершення слідства розголошувати, вони публікують. Деякі журналісти знайшли для себе спосіб отримання цікавої інформації про розслідування. А у цих документах слідчі наводять деталі досудового розслідування, висунуті версії, просять про можливість вилучити документи, телефонію. І щоб переконати слідчого суддю надати дозвіл, слідчі змушені викладати максимум інформації, бо якщо слідчий не доведе, що йому це треба перед судом, то КПК зобов’язує слідчого суддю відмовити. Відповідно, така інформація у загальному доступі несе величезну шкоду – все це бачать журналісти і поширюють. А головне – адвокати та підозрювані мають можливість спокійно ознайомитися з «таємницею слідства» і вибудовувати захист, у тому числі (є й такі «захисники»!) шляхом знищення документів чи впливу на свідків.

Стосовно вручення повідомлення про підозру: законодавець каже, що підозрюваний – це той, кому вручено відповідне повідомлення. Тобто виникає ситуація, коли стосовно особи зібрали достатні дані, що викривають її у причетності до злочину. І хтось має бігати за особою, щоб вручити повідомлення. А хто ж дуже хоче ставати підозрюваним? І привід застосувати не можна, так як особа вже і не свідок, але ще і не підозрюваний. Підозрювані часто цим користуються, вигадуючи різні причини неявки. Якщо ж, приміром, особа не з’явилася, особисто підозру їй не вручили, направили поштою, а вона пошту не отримувала (часто зумисне), то… вона не є підозрюваною. І деякі суди справді пишуть рішення: «немає доказів стосовного того, що особа отримала. Відповідно, вона не є підозрюваною».

Багато питань також до КПК у частині речових доказів, вилучення документів, арешту майна і загалом можливостей розкриття злочину. Головний посил змін до КПК такий: чим більше буде дозволів для слідчого через слідчого суддю і чим більше буде заборон слідчому, тим більше буде законності і справедливості. Але цього не відбувається.  До прикладу можу сказати: і дозволів на обшуки видається, і самих обшуків проводиться, певно, у 100 разів більше (не побоюсь цієї цифри), ніж коли їх санкціонував прокурор.

Справді?

Раніше, коли прокурор мав такі повноваження, незаконне затримання, незаконний арешт та незаконний обшук – це було найстрашніше для прокурора. І прокурор району особисто ніс відповідальність за незаконний обшук, бо він підписував дозвіл. Отже, йому могли і догану дати і навіть зняти з посади, якщо буде встановлено, що дозвіл на обшук наданий з порушенням вимог КПК. На сьогоднішній день відбувається у десятки разів більше обшуків, і – немало незаконних. А відповідальності за це практично немає, бо, по-перше, вона розмивається між задіяними у цьому процесі оперативником, слідчим, прокурором і слідчим суддею. А по-друге, належного реагування на це немає. І це я кажу не для того, що повернути право на санкцію обшуку прокурору, а до того, що потрібна зміна підходів до регулювання цих процедур, бо судовий контроль за досудовим слідством на теперішній час не забезпечує зменшення порушень, а з іншого боку, він часто є реальним гальмом розслідування.

Водночас законодавець чомусь думає, що чим більше він накладе обмежень і заборон під час досудового розслідування, то порушення припиняться. (Хто б наклав заборону на прийняття ними антиконституційних та місцями просто абсурдних законів).

Так, у рамках так званої ідеї «маски-шоу стоп» зараз зобов’язали, щоб обшуки проходили із відеозаписом; слідчих зобов’язали три години чекати, поки адвокат особи, у якої проводиться обшук, не приїде. Сама по собі ідея відеозапису не є поганою, але перед введенням закону забезпечте слідчих необхідною технікою, а не за принципом «то вже їхні проблеми». Далі – якщо відеозапис не застосовувався, то доказ визнається недопустимим. Це ж техніка, вона може не спрацювати, пошкодитися. І виходить дивна ситуація: коли у присутності понятих вилучається знаряддя зброї (ніж з кров’ю, пістолет тощо), а протокол не легітимний, бо відео немає. Законодавці кажуть, що їхня мета – припинити незаконні обшуки (вивезення під час обшуку техніки, крадіжки грошей, цінностей). Так питання в тому, що той, хто націлений на крадіжки і інші порушення, візьме для вигляду відеокамеру, нічого не буде записувати або й без неї прийде на обшук і вкраде. А слідчий який здобуде важливі докази під час обшуку, у разі відсутності з технічних причин відеозапису (навіть якщо це відбувалося в присутності понятих), має розраховувати лише на згоду підозрюваного та його захисника про визнання такого обшуку чинним.  Як ви думаєте часто така згода буде надана?

А от відомий російський адвокат Ілля Новіков казав «Главкому», що в Україні один з найбільш європейських, найбільш правильних КПК.

По-перше він з ним не працює, бо він практикує в РФ. По-друге, у цьому Кодексі якщо і є окремі позитивні новели і окремі ідеї, то в комплексі із величезною кількістю недоліків і протиріч він не забезпечує захисту людини від злочинів, і у тому числі від незаконних дій правоохоронців.

Законодавець і не приховував, вказавши в статті 2 КПК України, що основним завданням є захист прав учасників процесу, а вже потім забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду. Іншими словами, головне – не порушити права підозрюваного, а розкриття злочину це, виходить, другорядне. Я ж за баланс, коли головне злочин розкривається,але і права не порушуються.

Дійсно в КПК є норми, які можуть свідчити про забезпечення прав підозрюваного. Існує чимало на запобіжників щодо притягнення невинуватого, але завідомо невинуватих, умовно кажучи, до 10%. А 90% – це ті, хто реально підозрюється у вчиненні злочину. З точки зору людини, захисту невинного, КПК певно корисний. Але з точки зору потерпілого і з точки зору держави, яка бере на себе обов’язок забезпечити розкриття злочину, ми цього не досягаємо часто-густо саме через недосконалі процедури.

Величезна «міна» – «поправки Лозового», це цілеспрямоване бажання з допомогою ряду нових процедур створити звести нанівець будь-яке кримінальне провадження, навіть щодо найтяжчого злочину, а злочинцю уникнути відповідальності.  Я вважаю, такі законодавчі зміни і спосіб, у який вони приймалися, це дії тих, хто хоче уникнути кримінальної відповідальності для себе або своїх знайомих, політичних партнерів або на чиєсь прохання з допомогою незаконних маніпуляцій, щоб не приймати участь у законному і змагальному процесі. Але вони при цьому не задумуються, що одночасно з цим дають можливість знищити  будь-яке кримінальне провадження по всій Україні, незалежно від суспільної небезпеки вчиненого діяння. І це вже схоже на приватний, а не державний законодавчий орган, бо в таких законах немає нічого спільного із змістом та спрямованістю діяльності держави, що  передбачено статтею 3 Конституції України, а саме: людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Читайте також першу частину інтерв’ю Сергія Горбатюка 

Наталія Сокирчук, Станіслав Груздєв (фото), «Главком»

Джерело