< Персона

Розмова з Нелею Погребицькою, жертвою поліцейського свавілля у Кагарлику

26.06.2020

Як головному редактору УП мені хотілося, аби наші читачі дізнавалися менше трагічних та несправедливих історій, від яких підвищується тиск та бігають мурашки по шкірі. Як, наприклад, ця.

Вона почалася місяць тому.

В ніч з 23 на 24 співробітники Кагарлицького відділку поліції Сергій Сулима та Микола Кузів у своєму кабінеті катували та згвалтували жінку, яку викликали як свідка крадіжки. Їй надівали протигаз, кайданки та стріляли з табельної зброї над головою. Після цього кілька разів зґвалтували.

26-річна потерпіла сама звернулася до лікарні та вказала на поліцейських.

Після розголосу їх відсторонили, підрозділ розформували. Декілька днів тема була у фокусі усіх національних медіа України.

Ми зустрілися з Нелею Погребицькою, тією самою дівчиною, через місяць після події, яка розділила її життя на до і після.

Стара хата на декілька кімнат у селі Стави, поблизу Кагарлика. Город, качки та кролі, з яких і живе ціла родина. Бідність та відсутність надії.

Тендітна та залякана дівчина, здається, досі не усвідомила, що з нею сталося. Нелі 26 років, і сенс її життя – блакитноока маленька Аня, донька, яка народилася шість років тому із ДЦП.

Неля посміхається мені, дуже нервує. А ще ти щосекунди відчуваєш її тваринний страх.

Їй соромно розповідати свою історію мені та ще сотням тисячам читачів. Але іншого вибору немає. Вона боїться за своє життя, життя своїх рідних.

Тому її єдиний захист – це публічність. Тільки через місяць Нелі пообіцяли надати охорону. Правоохооронці, яких підозрюють у злочині, знаходяться у СІЗО і наприкінці липня має відбутися судове засідання щодо продовження запобіжного заходу.

Ця історія схожа на українськую версію скандальної стрічки Олексія Балабанова “Груз 200”. Але, на жаль, вона гірше за кіно. Це реалії українського життя всього лише у 80 кілометрах від столиці.

“Село – це завжди село, усі про всіх все знають”

– Нелю, як ви зараз почуваєтеся?

– Як я почуваюся? Страшно, ми всі тут налякані. Я думаю, що вийде цей Микола чи Сергій, приїде та й вб’є – мене або мою родину. Він же казав, вийду – тебе і твою сім’ю знищу.

– Він таке говорив вам?

– Так, якщо комусь розкажу. Погрожував мені цим, у відділку під час допиту. Мамка моя теж налякана постійно.

Мама мені дзвонила, розказувала ще про одного хлопця, який теж боїться заяву писати, вони його теж били. Розказував теж, що в підвалі його тримали за те, що на базі, де працював ніби вкрав бензин.

– Неля, а скільки людей живе у вашому селі?

– Ой, скільки… Не знаю навіть скільки.

– Але всі знають один одного?

– Ну так. Там далі за ставком, то я сильно людей не знаю. Але село – це завжди село, усі про всіх все знають.

– А Сергія та Миколу ви знали до того допиту у відділку?

– Ні-ні, Миколу два рази бачила. А Сергія – перший раз.

– Коли ви тоді опинилися у відділку і побачили цих людей, то одразу відчули небезпеку?

– Ні, я думала, що дам свідчення і назад. Піднялася на третій поверх. Микола одразу мені давай розказувати за магазин (Нелю викликали до відділку як свідка у справі пограбування сільського магазину – УП). Кажу, “Я ж не була в тому магазині”. Ні, ти там була – і все.

Коли (сусід) Міша попросив дати свідчення, я думала це все на хвилин 15. А потім в мене забрали телефон і почалося.

Я ж і не думала, що воно таке може бути. Міша, завжди, як попрошу щось, ніколи не відмовить… Завжди допомагав.

– А ви думаєте, що в нього був якийсь умисел?

– Я думаю, що може йому цей Коля наказав, хтозна. Міша мені потім сказав: “Коля не міг такого зробити”. Це що я, виходить, придумала?

– А можете розказати, як взагалі почалася ця історія про магазин?

– Про магазин?

Сиділи усі разом у Міші цілий вечір. Ігор з сусіднього села приніс пляшку коньяку, пляшку горілки та цигарки.

А потім же ж, на другий день, почалося: обікрав хтось магазин, і цей Ігор, кажуть, приїжджав у село, мабуть він це і зробив. Він мав репутацію дрібного крадія у селі, тож на нього всі і подумали.

Міша прийшов до мене, каже – треба поїхати свідчення дати. Чого до мене, я не зрозуміла. Я Міші кажу: я ж у тебе була вдома, ми сиділи всі разом, я що, виходила десь чи що? Весь час була там. А він каже: “Поїдемо, даси свідчення”.

А Коля не взлюбив мене ще давно. Я пам’ятаю, що ще як сиділи якось у Міши, він приїхав, зайшов до хати. Сказав усім забиратися з хати, тому що він тут господар, всі вийшли, а я довго збиралася через малу.

Тоді він до мене підійшов, взяв за підборіддя та каже: “Подивись мені в очі. Якщо, каже, я тобі подзвоню, якщо ти до мене не вийдеш, то ти знаєш, де я роблю, ти знаєш, що я можу зробити, ти завжди мені даси”. Так домагався мене.

– Це ще задовго до того випадку у відділку, так?

– Скільки вже пройшло часу, не пам’ятаю.

А то другий раз я його бачила, він до Міші приїжджав, спирт йому привозив. Мішко розказував, що вони його розбавляли. З Мішею я спілкувалася, він до мене залицявся і я йому довіряла.

– Тому ви йому повірили, коли він сказав про допит на 15 хвилин? Скільки у підсумку ви провели часу у відділку?

– Десь з 7-6 вечора, і о 4:15, пам’ятаю, уже я вийшла.

“Я просила, як могла, і на коліна ставала”

– Розкажіть, що саме вони робили? Я так розумію спочатку допит вів Микола Кузів?

– Микола, так, перший. Як зайшов, витяг противогаз. Надіває на мене, я чуть не задихнулась. Думаю, чи задушить мене хоче. Але якось все одно вирвалась.

І я не пам’ятаю чи він мене так ударив, що носа розбив, чи в противогазі я була.

Бо як скинув противогаз, каже, “пошли в туалет”, наниз мене повів.

Я подивилась у дзеркало – вся в крові, даже не відчувала вже нічого. Він каже “Вмивайся водою”. А води не було, то я рукавом втерлась. Вже даже болі не відчувала.

У відділку були люди і вони все чули, а деякі й бачили, але ніхто мені не допоміг.

Потім як я упала, то за коси мене тягнув, то з ноги, з кулака, синяки такі були. Тоді до себе в кабінет повів, пістолета наставив, знову штовхав. І зажигалкою балувався. ( Неля показує опіки на шкірі)

– Залишилися досі сліди?

– Та нє, тута небагато. Каже, чи коси тобі спалить, чи що тобі зробить. В общем, що хотів, то й робив. А ще хотів мене цей, як воно називається, той що током б’є…

– Електрошокером вдарити?

– Так, електрошокером. Каже, може, ти хочеш 220 чи скільки там.

А потім я ж перелякалась, як наділи цей противогаз, дихати не стало, вже попісала в штани раз, другий раз. Курточку через вікно мою викинув, а паспорт так і не отдав. Де він міг дітись – не знаю.

– Паспорт так і не віддав?

– Ні.

– Тобто у вас досі немає паспорта?

– Нема ні паспорта, ні кода. Не можу в лікарню поїхати, хотіла МРТ зробить. У мене голова часто болить.

– Після цього? У вас зараз болить голова?

– Ні, і до того боліла.

– Можете пригадати, як і коли Микола вас передав Сергію?

– Уже як познущався з мене, у мене вже сили не було. А цей Сергій потім прийшов, його не було, і почав оце “Я тебе сьогодні розірву, будеш моя сьогодні”.

Думаю, чи це буде бити, чи що він буде робити. А він мене о 1 чи 2 ночі завів до кабінету, де був диван. І уже давай до мене “Роздягайся, все”.

Не буду я роздягатися, відпустіть, кажу, додому, дитина мала жде мене. Він давай до мене чіплятися, на диван і все: будеш усе робити, як я тобі скажу.

А куди ж було діватися.

Микола ще посидів, посидів, а потім уже пішов. У 2 часа ночі його не було. Він отдав мені телефон.

Сергій у 4 часа мене і то не хотів відпускати, я же просила, як могла, і на коліна ставала, і все. Тільки відпустіть мене, бо прийде Микола і мене знов буде вбивати. То він мене випустив.

– Що він сказав наприкінці?

– Цей Микола, думаю, аби він там був, він мене не випустив, це точно. А Сергій, який гвалтував мене, він уже о четвертій годині комусь там подзвонив, каже: “Відвези мене додому.” І тут, каже, треба цю дівчину додому теж завезти.

І до мене каже: “Ми будемо на Мировку їхати, там теж щось зробилося, так можемо на Мировці залишити, а там підеш пішки”. Я сказала: ні, з Мировки далеко мені добиратися, краще я піду сама.

Цей Сергій вийшов, його машина поліцейська забрала, “Ланос”. Він сів, поїхав.

А я пішла в парк. Не пішла, а швидко побігла. Усе боліло, але думаю, аби тільки сховатися: перелякана, уся трушуся, дзвоню ж до цього Міши – телефон мені ж Микола віддав тоді – кажу забери мене, бо не було, до кого дзвонити.

Тоді ми сіли в машину, він каже: “Він тебе чіпав? Що він з тобою зробив?”. Я ж спочатку давай не казати, бо Микола сказав: “Комусь щось скажеш, то я вб’ю всю сім’ю”.

Кажу: “Та нічого, нічого”.

А потім, уже як доїжджали додому, я йому розказала: “Він мене бив”.

Казала так, як є, а про Сергія не казала, що згвалтував. Потім приїхала, то мамі вже все розказала. Думаю, що ж я буду мовчати, у будь-який час приїде і буде мене знов гвалтувати. Або Алю (молодшу сестру) теж казав, що то в ліс вивезе, то на трасу поставить.

“Мені повісили тривожну кнопку зараз. Якщо є загроза – має приїхати поліція з Обухова”

– Коли ви приїхали додому і розказали мамі, вона одразу сказала, що треба писати заяву?

– Цей приїзд до мами був, бо ж мала була в неї. Я забрала малу, їй все розказала і поїхала назад додому.

Коли мама мені дзвонить, каже: давай, йди назад, що ж ти будеш там стогнати, будем визивать швидку, щось робить. Кажу, я вже не можу дойти, немає сил. Каже “Ні, давай якось іди”.

Я пішла до неї.

А ще ж лікарі не хотіли дивитись в Кагарлику мене.

– А чому? Як вони пояснювали це?

– І в Обухові не хотіли. Кажу, в мене тут живіт ріже, болить, то вони тільки так, потрогали і все. Сказали, що не хочуть мати проблем із поліцією.

– Тобто, у вас не було огляду?

– Ні, не дивились мене.

– А коли вам зробили огляд?

– Я не ходила ще, так і не ходила, тут не хочуть робити, бо немає ні документів, нічого.

– А паспорт вам роблять зараз?

– Ну оце ж надо занести ці довідки.

– Після лікарні ви поїхали до обласного відділення, в Обухів?

– Так, потім в Обухові вже визвали наряд, приїхав ДБР, почали розслідувати це все, як було, що.

Поїхала додому: одяг віддали, кросівки, куртка, все. Два дні мене не було. То в Київ, то тут.

– Як вам дали адвоката?

– А він написав мені у Facebook. А потім мамка йому позвонила, почала з ним спілкуватися. Він каже, що я до вас приїду, поговорим. Але він був у Харкові, то каже, що я можу і на відстані все робить.

– Експертизи він хотів по телефону робити?

– Так він так нічо і не робив. Казав: “Робляться, робляться”, а так нічого і не було.

– А що для вас зробило, МВС, наприклад? Бо у нас складалось враження, що ви під захистом.

– Та нічого не дали.

– І охорону не пропонували?

– Та пропонували, але ж ніхто її не ставив. Покамість Олена (Сотник – адвокат потерпілої) не взялась. Мені повісили тривожну кнопку зараз. Можна викликати, якщо є загроза – має приїхати поліція з Обухова.

– Тобто ви живете так само, як і раніше?

– Живемо оце перелякані. Жахаюсь ходжу людей.

– А у селі як сприймають цю історію? Вас підтримують?

– Та всякі люди. Але більшість підтримує.

– Зараз до вас приїжджають з ДБР чи інших органів? Розпитують?

– Ні, тільки слідчий дзвонить, коли йому щось треба, просить. То номер телефона питає, то ще шось.

– Після всього зараз не було погроз?

– Поки наче ні. Але хто його зна, що його і ожидать. Хіба ж воно думалось, що оце таке буде.

– А вам в селі не розповідали, можливо, хтось теж стикався з такими ситуаціями?

– В Кагарлику були дівчата. Теж казали, як буде суд, поїдемо, розкажемо, як він теж (Микола) знущався з них, з кагарлицьких.

– А хто вас підтримує?

– Мене? А хто – сім’я, мамка взагалі перелякана, боїться всього, та й родичі мої теж, сестра.

“Хочу нормальну сім’ю. І не боятися більше”

– Вас не пропонували кудись переселити, сховати?

– Та треба десь з цього села виїжджати, це точно. Батько каже, та не бійся, нічого не буде. Але я боюся. В мене немає ані роботи, ані захисту.

– А де ви до цього працювали?

– Я в магазині робила, в АТБ, на касі. А так я з дитиною, то не було коли – то на масаж, то на процедури її возила. До Боярки два рази на рік їздимо, проходимо процедури. Це вже більш-менш вона ходить, узагалі не ходила. Зараз кульгає лише.

– Я бачила, у вас город є. Що ви там вирощуєте?

– Там що хочеш. Цибуля, картопля, кабачки…

– Продаєте це потім?

– Для себе вирощуємо. Це в мамки великий город, то вона на базар їздить, продає. Ще качок багато.

Наче й привикла в селі, город люблю. На город, щоб все своє – пішов, вирвав. Але ж оце таке як сталось. Не знаю, що і думати, що далі робить.

Привикли, що в селі, і садик близько. Але роботи немає в селі. В нас є така, називається “Лагода” – розвозка. Возить, печиво виготовляють. То там важко працювати та й платять мало, і в ночну надо робить, а я вночі засинаю.

– А чого ви зараз хочете найбільше?

– Ой, що я хочу… виїхати за кордон (сміється). Жартую.

На роботу десь хочу піти, нормальну сім’ю якусь. І не боятися більше.