Олександра Жуковська. Суддя-блогер

16.08.2019

Президент затвердив персональний склад Комісії з питань правової реформи, яка займатиметься перезавантаженням судової системи. Що саме буде зроблено і як швидко, наразі достеменно невідомо, але одне із завдань – заповнити вакансії в судах, особливо першої інстанції, які через масові звільнення суддів працюють у складних умовах.

 Чи реально це зробити у короткий термін і що загалом очікує від чергового етапу реформування суддівський корпус? З таким запитанням звернулася до судді саме першої інстанції – Дубенського міськрайонного суду Рівненської області – Олександри Жуковської, котра відома тим, що кілька останніх років веде блог, в якому розповідає про реалії суддівського життя.

“ЯКБИ РІШЕННЯ ВККС ПУБЛІКУВАЛИСЯ, ЗАЙВА БЮРОКРАТІЯ БУЛА Б НЕПОТРІБНА”

– Олександро, читала ваш допис після того, як зупинили розгляд питання щодо продовження ваших повноважень. Ви справді пов’язуєте це зі своєю публічною позицією чи у Вищої кваліфікаційної комісії суддів були інші причини, щоб так вчинити?

– Я не знаю, чому так вийшло. На засідання не їздила, оскільки явка туди не обов’язкова, а підписати наказ про моє відрядження було нікому в цей період. Колега, який брав участь, розповів, що вийшли, зачитали список тих, кого рекомендували Вищій раді правосуддя, яка має вирішити, продовжувати повноваження чи ні. Щодо мене, то просто сказали, що питання відкладено, але причину не назвали.

Звичайно, пов’язую це зі своєю діяльністю як судді-блогера, оскільки останнім часом опублікувала серію критичних постів щодо комісії. Не всім подобається те, що я пишу. До комісії не додзвонилася, очевидно, направлю запит. Поки що думаю, як краще це зробити. Рішення щодо успішного проходження мною кваліфікаційного оцінювання було прийнято 22 липня, тому фактично підстав не рекомендувати мене – не існує. Одразу написала заяву, щоб це рішення переслали до суду, де працюю, але воно досі не надійшло. Тому розраховувати на те, що пояснення щодо причин відкладення мені нададуть оперативно, думаю, не варто.

Проблема в тому, що Вища кваліфікаційна комісія суддів України не публікує своїх рішень на сайті. Суди рішення оприлюднюють, Вища Рада правосуддя свої також. Чому ж цього не робить ВККСУ?

– А чому це так важливо, якщо суддям і так повідомляють результати оцінювання?

– Це спростило б багато чого. Наприклад, від того, чи пройшов суддя таке оцінювання, залежить розмір суддівської винагороди: вона за законом збільшується одразу. Але технічно зміни у штатний розпис щодо нового розміру вносяться лише після того, як до суду надходить рішення ВККСУ. А щоб комісія направила в суд це рішення, необхідно, щоб суддя, якого воно стосується, написав відповідну заяву. Оскільки цей процес розтягнений у часі, то потім ще територіальному управлінню Державної судової адміністрації доведеться проводити перерахунок винагороди, яка фактично платиться у старому розмірі до отримання рішення комісії і внесення змін у штатний розпис. Якби рішення публікувалися, уся ця зайва бюрократія була б непотрібна.

– Чи правильно я вас зрозуміла: кваліфоцінювання ви пройшли, у Громадської ради доброчесності до вас претензій не було? Тобто за законом ви надалі залишаєтеся на посаді, отримуватимете більшу зарплату, ніж раніше, але справи не розглядатимете?

– За Конституцією України в редакції від 02 червня 2016 року всі судді обіймають посади безстроково. А раніше спочатку призначали суддів на так званий п’ятирічний випробувальний термін. Оскільки після змін в Конституції суддям не дали автоматично статус призначених безстроково, то утворилось дві групи. Це судді, які раніше призначалися на п’ятирічний термін, і судді, яких призначено безстроково. Я належу до “п’ятирічок”, у яких уже закінчилися повноваження, ми з колегами ще не призначені безстроково. І якщо для повноважних потрібно пройти кваліфоцінювання і вони працюють далі, то для “п’ятирічок” не все так просто. Комісія ще має рекомендувати кандидатури суддів, які пройшли оцінювання, Вищий раді правосуддя, яка після вирішуватиме чи продовжувати повноваження, чи ні. Якщо рішення позитивне, то наступний етап: ВРП надсилає подання до Офісу президента, і вже гарант Конституції підписує указ про призначення суддів безстроково. За законом президент виконує церемоніальну функцію, але усі ми пам’ятаємо, що за каденції попереднього президента деякі судді чекали на цей підпис по вісім місяців і навіть понад рік.

Я успішно пройшла кваліфікаційне оцінювання, отримавши прохідні 784,5 бала, тому навіть не уявляла, що можуть виникнути якісь проблеми з рекомендацією. Дуже поспішала знову приступити до роботи, бо у нас в суді ситуація з кадрами катастрофічна. Але не зможу цього зробити. І так, ви правильно зрозуміли, отримуватиму суддівську винагороду у збільшеному розмірі, а здійснювати правосуддя не можу, немає повноважень. І з огляду на те, що знов обіцяють реформування судової влади і перезавантаження ВККСУ, вони ймовірно не скоро з’являться.

– Скільки нині вакантних посад у суді, де ви працюєте?

– З восьми суддів нас залишилося троє у 2016 році і двоє у 2018 році. Одну штатну посаду скоротили у 2017 році. Інші судді звільнилися. Не буду коментувати їхні дії, кажу про те, що є зараз. 5 посад вакантні. З січня 2019 року фактично працює один суддя, в якого є повноваження. Уявляєте, яке у людини колосальне навантаження? Зараз мене поставили у таке становище, що не знаю, як дивитимуся своєму колезі у вічі. Оскільки він досі не пройшов кваліфоцінювання (черговість визначає ВККСУ), то отримуватиме менше грошей, ніж я. У нас майже 100 тисяч населення у районі, а працює зараз, підкреслюю, він один! Мені рекомендацію відклали без пояснення причин, а значить заблокували процедуру якнайшвидшого повернення повноважень. Коли зможе пройти процедуру кваліфікаційного оцінювання повноважний колега, невідомо. Нещодавно один з представників комісії на засіданні Ради суддів України заявив, що оцінювання триватиме ще 3-4 роки.

– Хочу уточнити: а слідчий суддя в суді є?

– Поки у мене були повноваження, цю функцію виконувала я, а з січня 2019 року – це компетенція мого колеги. Він – єдиний суддя з повноваженнями на весь район. У цьому й складність. Адже слідчий суддя, який видав санкцію на обшук, ухвалив рішення про міру запобіжного заходу чи будь-яке інше рішення під час досудового розслідування, не може потім розглядати справу по суті. Це означає, що кримінальні провадження потрібно передати до інших судів. І вони передаються через апеляційний суд. Потім потерпілим, обвинуваченим і захисникам, прокурорам, свідкам доводиться туди їздити на засідання. За час моєї “безповноважності”, лише цього року в інші суди відправлено вже понад сто кримінальних проваджень…

– Далеко їздити?

– По-різному. До одного суду може бути 25 кілометрів, до іншого сто.

– Можливо, законодавцям варто переглянути питання оплати праці суддів, з огляду на те, що процедура кваліфоцінювання розтягнеться ще на роки?

– Це було б справедливо і зняло б напругу, яка зараз є у багатьох судах. Річ у тім, що процедуру побудовано таким чином, що судді у різні проміжки часу її проходять, послідовність незрозуміла. Орієнтовні графіки проведення співбесід із суддями двічі публікувались Комісією, але вони не дотримуються. І в результаті люди працюють у одному суді, а отримують різну суддівську винагороду. Заручники ситуації.

До того ж, процедура проходить у кілька етапів і повністю залежить від членів комісії, яких насправді небагато, тому й так все розтягнуто у часі. Якби розмір винагороди дозволили змінювати після успішного подолання суддею першого етапу – складання тестів і написання рішення, – це б зняло напругу в колективах і узгоджувалось з єдиним суддівським статусом.

Для того, щоб це виправити, достатньо внести одну зміну в одну перехідну норму закону: виписати, що суддівську винагороду в новому розмірі судді отримують з того моменту, як успішно склали кваліфікаційний іспит. А далі судді працюють в рівних умовах: однакова оплата однакової праці. І спокійно чекають на інші етапи оцінювання.

– А якщо буде негативний висновок щодо їхньої доброчесності?

– Члени ВККС можуть проголосувати і не погодитися з таким висновком Громадської ради доброчесності, а можуть – погодитись. І Вища рада правосуддя вирішить, звільняти суддю чи ні. Але не потрібно перетворювати кваліфоцінювання на багаторічне знущання.

Я знаю, що тема зарплат суддів – непопулярна. Але люди мають розуміти: бідні судді незалежними не будуть. Корупційні ризики існуватимуть завжди. Недаремно винагорода – це гарантія незалежності. В більшості держав, не тільки в Україні. Не говорю про захмарні розміри, але судді мають отримувати нормальну, достатню і визначену законом суму, яка не зменшується через забаганку інших гілок влади. Ці гарантії незалежності – вони існують не для суддів, а для людей, які чекають справедливого рішення. Для того, щоб кожен, хто прийде в суд, був упевнений, що його справу розгляне об’єктивний суддя, незалежний ні від чужого багатства, ні від впливовості, ні від бажання громадськості, ні від колег і так далі. Кожна людина, яка звернулась по захист до суду, має бути впевнена: не має значення, хто там з іншої сторони – багатий супротивник чи можновладець, бо перед судом усі рівні.

Хочете перевірити суддю на корупційність? Будь ласка. Є електронні декларації, декларації доброчесності, декларації родинних зв’язків. Є НАЗК, є правоохоронні антикорупційні органи. Якщо щось не так, є Вища рада правосуддя, яка дисциплінарні провадження розглядає. Нехай вони працюють, нехай кожен робить свою роботу. Якщо я не беру ніяких хабарів і розглядаю справи як належить, то просто дайте мені працювати. Якщо, не дай, Боже, хтось напише, що я взяла хабар, то перевірте і ухваліть рішення. Безпідставне звинувачення – покарайте того, хто це сказав і підірвав авторитет суду. Доведете мою вину – посадіть, якщо так раптом станеться, що перейду на сторону зла. Отак має бути. Але дайте працювати. А то “судді всі погані, ухвалюють дивні рішення”, то всіх звільнити, всіх перетрясти. Цим руйнується державність. Існування правової держави без правосуддя нереальне.

І ще один важливий момент. Треба перестати гратися в оці об’єднання/роз’єднання, тому що необдумана зміна судової системи призводить до погіршення ситуації. Суд ліквідували, реорганізували, створили новий і переводять суддю тільки на розсуд ВККСУ. При цьому, вибір суду не залежить від судді. Комісія може перевести суддю в будь-який суд, і не обов’язково новоутворений. А якщо суддя не згоден на переведення в суд, який визначить комісія, то наслідком є звільнення. Якщо це постійно робити, судді також постійно будуть “на гачку”.

Я пройшла кваліфікаційне оцінювання. Але припустимо, що наш суд зараз об’єднають з іншими судами. Я та інші судді всіх цих судів знову опинимось в зоні невизначеності. Нас будуть переводити по конкурсу чи ні, в інший територіально суд чи цей же? Невідомо. Навіть якщо мій кабінет лишається той самий, а суд просто називатиметься по-іншому, знову буду піддана процедурі конкурсу/переведення, як і інші колеги з цих судів. Професійна доля залежитиме від комісії. І ми знову не знатимемо, що нас чекає завтра.

– Скільки в середньому ви розглядали справ, поки здійснювали правосуддя?

– Рахували цю цифру для ВККСУ, тому скажу навіть не приблизно, а точно. Візьмемо 2018 рік. Я розглянула 1368 справ та матеріалів різних категорій, а надійшло мені їх у провадження 1360. За усередненою статистикою судове навантаження 123,63 справи. Якби усі посади були зайняті, то кожен суддя отримував би 45 справ.

– Навіть 45 – це не забагато?

– Працювати у суді першої інстанції досить складно. Тому що ми розглядаємо справи за різними кодексами: Кримінальним процесуальним і Цивільним процесуальним кодексами України, Кодексом адміністративного судочинства і Кодексом про адміністративні правопорушення. Це 4 різні юрисдикції. А ще в межах кримінального провадження є поділ на стадії досудового розслідування, де судовий контроль здійснюється слідчим суддею, і безпосередньо розгляд кримінального провадження по суті судом. Тому 45 справ – це може бути як мало, так і дуже багато, залежно від складності. Тобто, можуть прийти окремі протоколи про адміністративні правопорушення чи клопотання про тимчасовий доступ, розгляд яких не потребує багато часу. А можуть бути складні, багатоепізодні кримінальні провадження чи об’ємні цивільні справи, чи корупційні адміністративні правопорушення. Або робота слідчого судді без вихідних і відпочинку. Тут не вгадаєш. Судді місцевих судів – експерти на всі випадки життя.

Ви ж знаєте, що в деяких судах взагалі немає суддів і вони не працюють. У нас на території області в сусідньому районі рік не було судді, і увесь цей час не притягували до відповідальності людей, які керували транспортним засобом в стані алкогольного сп’яніння, не призначали аліменти, не розлучали людей, не вирішували земельні спори і багато іншого. Потім туди тимчасово стали відряджати по одному колезі з інших судів.

“СУДДІ ПОЗБАВЛЕНІ ПРАВА ПЕРЕВЕСТИСЯ В ІНШІ СУДИ”

– Багато людей звільнилося в останні роки, але нових суддів починають набирати лише зараз. Нещодавно розпочався відповідний конкурс. Як ви вважаєте, вдасться швидко заповнити вакансії у судах першої інстанції?

– Не вдасться. По-перше, конкурс оголошено на 500 з чимось вакансій, хоч їх загалом по країні понад дві тисячі, а реальна потреба України в суддях іще більша. По-друге, процедура доступу до професії, виписана у чинному законодавстві, дуже складна. Якщо людина хоче потрапити на посаду судді, їй потрібно скласти відбірковий іспит, іспит на знання української мови, пройти тест на IQ, 12-місячне навчання у Національній школі суддів України і спецперевірку. Після цього скласти кваліфікаційний іспит, дочекатись конкурсу і перемогти в ньому. Можна за таких умов швидко заповнити вакансії? Пам’ятаєте, коли оголосили відбір для кандидатів у судді, які потім пішли навчатися, а зараз повинні пройти ще один конкурс?

– У 2017 році, якщо не помиляюся.

– Так, не помиляєтеся, навесні 2017-го. Порахуйте тепер, скільки часу знадобиться, щоб заповнити вакансії в судах, якщо рухатися такими темпами. Років десять.

– Коментуючи оголошений конкурс, ви назвали його дискримінаційним. Чому?

– Я підписалась під відповідною колективною заявою суддів, оскільки також вважаю його дискримінаційним по відношенню до чинних суддів, яких не залучили в процес і позбавили права перевестись в інші суди. Судді обрали такий спосіб захисту, бо намагались бути почутими і сподівались якнайшвидше досягти консенсусу. Судовій владі дуже потрібна допомога новопризначених колег. Але це не означає, що для досягнення цілей всі методи згодяться. Потрібно дотримуватись закону. Якщо раніше конкурси на переведення проводилися регулярно, то за каденції ВККСУ у нинішньому складі був лише один невеличкий – у 2015 році.

Але ж систему побудовано так, що судді приходять на посади за результатами конкурсу. І в кожного є якась позиція в рейтингу. В кого вища, той може претендувати на посаду в судах, які є в обласних центрах чи неподалік дому. У кого нижча, їде працювати у віддалені райони. А оскільки конкурси на переведення не проводяться, судді позбавлені можливості ще раз випробувати свої сили і перевестися ближче до дому. От і виходить, що люди попрацювали 4-6 років, а їм навіть не дали змоги спробувати перевестися. Навіть без шансу. Сім’ї окремо, судді – окремо.

Є колега, в якого загинула дружина десь рік тому. Він лишив трьох дітей з батьками в одній області, а сам працює в іншій, розриваючись. І не може до них повернутися. Це трагедія.

– Саме тому понад 150 суддів з різних регіонів звернулися до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини зі скаргою щодо дискримінації?

– Так, це вперше в житті судді написали таке колективне звернення. Також звернулися до Вищої ради правосуддя і Ради суддів України, які фактично підтримали суддів.

Крім того, судді не просто заявили про дискримінацію, вони готують позови до ВККСУ. Зокрема, суддя Софія Данилів вже звернулася із позовом про визнання протиправним і скасування рішення Комісії про оголошення конкурсу. Аналогічно налаштовані і окремі інші колеги.

– А ви як переводилися з Дебальцевського міського суду Донецької області, за конкурсом 2015 року?

– Ні, я тоді спробувала і програла один бал своєму колезі з Рівненської області. З Дебальцевого намагалась перевестися півтора року, вже не пам’ятаю точну кількість відповідних заяв до комісії, їх було багато, 5 чи 6. Мене не викликали на переведення без конкурсу посилаючись на те, що Дебальцеве – це не зона АТО. Навіть на той момент, коли втратили уже повний контроль над територією і українські війська звідти пішли. І суду там уже не існувало. Я чула у відповідь, що в офіційному переліку територій, охоплених АТО, Дебальцевого немає. Але, врешті-решт, мене перевели без конкурсу у січні 2016 року до Дубенського міськрайонного суду Рівненської області, вже як суддю із зони АТО. Період поневірянь завершився. Мене відправили працювати в суд за 60 км від дому, а не світ за очі, тож могла повертатись до чоловіка і наших трьох дітей щоночі. І за це я була дуже вдячна комісії. Три роки реально трудилась. Можливо тому, так гостро відчуваю несправедливість по відношенню до інших колег, яким навіть шансу перевестись не випало.

– Скандал навколо ВККС, пов’язаний з суддями Окружного адміністративного суду, відслідковуєте?

– Я не буду це коментувати, хай розбираються правоохоронні органи.

– Що чекає на суддів у рамках нової реформи, яку анонсували в Офісі президента, наразі достеменно невідомо, але обіцяють вчергове очищення судової влади. Як судді до всього цього ставляться? Не буде, як минулого разу, масових звільнень?

– Мені здається, багато суддів точно не погодяться проходити ці процедури ще раз. Хвиля звільнень прогнозована. Неможливо постійно знаходитися в стресі. Судді давно працюють понаднормово, без права захворіти. Лише за останні два місяці з різних причин померли четверо колег. Останньому судді, який працював на Івано-Франківщині, було 39 років.

– Як ваші колеги ставляться до того, що ви ведете блог і досить відверто описуєте те, що відбувається у судовій системі?

– У судовій владі. Я хотіла показати життя очима судді, щоб змінити ставлення людей до судової влади. Багато хто не знає нашого реального життя. І навіть не уявляють, як складно бути суддями, наскільки серйозні проблеми розв’язують судді й від чого загалом захищають людей. Коли ти не можеш як слідчий суддя навіть захворіти, бо твій район лишається беззахисним. Я хотіла, щоб люди це побачили. Щоб зрозуміли, хоча б одиниці. Це б запустило процес. У нашій судовій владі так не заведено. Чому? Не через те, що хтось хоче щось приховувати. Ні, це самозахист. Для того, щоб не було можливості на тебе натиснути. Не було можливості тебе відвести. Не давати зайву зброю в руки недоброзичливцям. Бо суд любить тишу. Для того, щоб не відволікатися на щось ззовні, а вирішувати справи.

Тому колеги, старші особливо, ставляться з подивом і не завжди розуміють, навіщо я це роблю. Коли починала писати, колеги мені сказали: “Олександро Юріївно, ми не розуміємо, для чого ви це робите, але ми вам довіряємо. Ми не будемо вас підтримувати, але й заважати вам не будемо. Ви робіть, що вважаєте за потрібне”. Зараз уже підтримка серед колег значно більша, оскільки очевидним стало, що блог дає результат, хоч потребує чималих зусиль.

Часто журналісти питають, як керівництво ставиться до блога. А я відповідаю: у мене немає керівництва, судді незалежні один від одного. Голова суду – для того, щоб функціонував суд як структура, а так ми як судді з ним рівні, ми колеги. І він не може мені наказати: не пиши блог. Але фраза: “Де ж ви на мою голову взялись” уже у нас стала смішним мемом. Почуття гумору дозволяє пережити складні часи.

– Судді справді незалежні чи це лише вислів, до якого всі звикли й тому повторюють? Невже ніколи не відчували тиску?

– Була одна неприємна історія, за яку так ніхто і не вибачився. Кілька років тому голова Нацполіції написав пост про те, що “опери Рівненщини затримали сепаратистів із Горлівки, які вчиняли зухвалі злочини на трасах”. Далі цитую: “Спритні адвокати, гроші…суд приймає рішення про зміну запобіжного заходу та відпускає затриманих на волю”. Тобто, він заявив так, що у людей склалось враження у продажності суду. Місцева преса підхопила. Якщо почитаєте коментарі під тим постом, побачите, скільки на словах було охочих зі мною розправитися: від посадити до здерти шкіру. Але це не був тиск.

– Як відреагували?

– Нестандартно, з огляду на ситуацію. Я не могла давати коментарів, бо справа перебувала в моєму провадженні. А спростування будь-якого суд не опублікував. На мій захист ніхто не став. Пройшла поліграф, виклала результати в інтернет. І написала, що я хабарів не беру і нічиїх вказівок не виконую. Це було психологічно дуже складно, але зупинило хвилю чорного піару. Не можна робити вигляд, що не помітив. Під час наступного судового засідання я озвучила сторонам цю ситуацію, про яку вони вже і так знали, бо всі обвинувачені прийшли з газетами. І запропонувала їм заявити мені відвід, якщо виникли сумніви у безсторонності суду. Але і обвинувачення, і захист відповіли, що довіряють суду під моїм головуванням беззастережно. До речі, у справі був рапорт СБУ, в якому чітко зазначено, що обвинувачені не мали відношення до сепаратизму.

– Вирок уже є?

– Так, він набув законної сили. Інакше я би не згадувала про цю ситуацію.

– А чому тоді змінили міру запобіжного заходу?

– Бо сторона захисту в судовому процесі виявилась переконливішою і довела, що з часом ризики зменшились. Тому, відповідаючи на ваше запитання щодо незалежності, скажу так: всяке бувало. Наприклад, поліція намагалась ініціювати щодо мене протокол про корупцію. За те, що я нібито не подала електронну декларацію, хоча її подавала. Коли звернулася до Вищої ради правосуддя, там розібралися і констатували, що на мене тиснули. Ну, констатували – та й констатували. Нікого не було покарано. Згідно з відповідним реєстром поліція досі навіть не відповіла Вищій раді правосуддя. Тож, якщо суддя хоче бути індивідуально незалежним, він ним буде. З інституційною незалежністю суду взагалі – все складніше.

Проблема в тому, що у людей, просто у широкого загалу, у представників різноманітних державних органів, у народних депутатів немає поваги до суду. Публічно звинувачуючи окремих суддів, не думають про наслідки для авторитету судової влади в цілому.

– Не вважаєте, що такі речі певною мірою провокують самі судді?

– Я розумію, що судді не ідеальні, і ми багато в чому винні. Та хоча б у тому, що більшість мовчить.

Насправді дуже хочеться працювати спокійно. Але це, певно, нездійсненна мрія.

Тетяна Бодня

Фото надані Олександрою Жуковською

Джерело