Євгенія Закревська. Адвокат родин Героїв Небесної сотні
25.11.2017
Адвокат постраждалих у Революції Гідності розповідає спецпроекту “Вибори вибори” про успіхи в судах, “кришування” посадовців Януковича новою поліцією, а також про власне враження від реформ в Україні.
У річницю Майдану в українському суспільстві традиційно вирують зрадницькі настрої. Мовляв, виконавців розстрілу та побиття мітингувальників досі не покарано, підозрювані тікають у Росію.
І взагалі – невже більше ніж за три роки слідства не можна просто взяти і посадити всіх винних у подіях 2013-2014 років?
Не можна, вважає Євгенія Закревська, адвокат родин Героїв Небесної сотні. Адже поки хтось філософствує на дивані, вона послідовно, аргументовано, а головне – законно відстоює справедливість у судах. Навіть попри шалену протидію, погрози та цілу купу зрад. Адже якщо ми хочемо збудувати правову державу – треба доводити свою правоту довго, але ефективно.
“Щоб нічого не розслідувалося, ніяких додаткових зусиль не потрібно. Якщо нічого не робити – нічого і не буде. А от якщо йде рух, то, значить, все ж таки, багато людей докладають зусилля – і слідчі, і прокуратура, і потерпілі, і журналісти, які багато висвітлюють і самі надають інформацію”.
Однією з причин, чому справи Майдану затягуються, Закревська називає відсутність культури ухвалення законодавства. Замість того, щоб вчасно та грамотно впроваджувати реформи, депутати перетворюють закони на бар’єри, які ускладнюють як правосуддя, так і життя людей.
Саме тому вчасного ухвалення потребує і виборча реформа, яка, на думку, Закревської, здатна побудувати цивілізований український парламент, що створить і цивілізовану систему правосуддя.
– Цього тижня Україна відзначає четверту річницю Революції Гідності. Як просуваються справи Майдану в судах?
– Дуже велика кількість справ уже в судах. На день може бути до 5 судових засідань.
У судах більше ніж два роки є справа по розстрілах Небесної сотні. Там на лаві підсудних 5 обвинувачених із так званої “чорної роти” “Беркуту”. Зараз допитують потерпілих, досліджуються відео. Це дуже тривалий процес, досить щільний. Засідання відбуваються щотижня – цілий день.
Також у суді перебувають справи по подіях 18 лютого. Обвинувачений – екс-“беркутівець” з Харкова Віктор Шаповалов. Теж допитують потерпілих, але там ситуація гірша.
Скажімо так – є усталений порядок дослідження доказів, коли спочатку всіх або заслуховують, або досліджують документи, дивляться відео. Цей порядок у великих, багатоепізодних справах не працює. Він дуже уповільнює рух процесу, адже потрібно по кілька разів викликати одну й ту саму людину. І розривати дослідження епізоду на кілька зовсім не пов’язаних у часі днів.
От у Святошинському суді під час розгляду справ про розстріли 20 лютого ми все ж переконали суд, щоб допитувався потерпілий і одночасно досліджувалися матеріали по цьому потерпілому. Цілісне уявлення щодо обставин поранення чи загибелі конкретної особи залишається і в суду, і в присяжних, і в сторін. Це якось можна контролювати.
Таким чином, за день можемо розглянути максимум два епізоди, але це – замах на вбивство чи вбивство. У звичайних процесах розгляд кожного такого епізоду може тягнутися до року. А може й більше.
А от в інших судових процесах по Майдану такого немає. Судді досить консервативні, вважають, що це занадто важко. Не завжди при цьому і прокуратура докладає достатньо зусиль, щоб переконати суд. Бо за прогресивного підходу від прокурорів набагато більше залежить – потрібно готуватися до кожного засідання, перелопачувати всю справу, підбирати докази саме за конкретним епізодом.
Тоді ми просто слухаємо покази потерпілого, а десь через рік, наприклад, будемо дивитися по ньому відео. Це все потребує більше часу від потерпілих чи свідків і, як на мене, уповільнює удвічі або втричі слухання справи.
Тож, на жаль, поки що ефективний порядок дослідження доказів – лише у справі у Святошинському суді й одному з епізодів побиття студентів 30 листопада.
– Чи є вже вироки у справах Майдану?
– Так, частина вироків уже є по кільком так званим “тітушкам”. Є вироки по викраденням людей “тітушками”. По 18 лютого є один вирок “беркутівцю”, по побиттю. І по кільком обвинуваченим у нападі на “Автомайдан” 23 січня 2014 року. Це з тих справ, які я або мої колеги роблять.
Ще є справи по 30 листопада 2013 року – коли побили студентів. Одна справа по обвинуваченню екс-глави КМДА Олександра Попова (обвинувачується у причетності до розгону студентського Євромайдану – УП) слухається вже дуже давно. Уже почали досліджувати докази, йдуть допити потерпілих.
Також у вересні почали розглядати справу по ще одному обвинуваченому в подіях 30 листопада. Там епізод по нападу на журналістів, протидії мирним зібранням і перевищення службових обов’язків.
У нас максимальний час розслідування справи з моменту пред’явлення підозри – рік. За цей рік потрібно зробити все – слідчі експерименти, допити. Потім справу має бути передано до суду. І от у момент передачі до суду нормативно має пройти ще 15-20 днів, але фактично минають роки.
Тобто, цей технічній проміжок між передачею акту до суду і початком розгляду справи може тривати вдвічі більше, ніж саме слідство. І це – дуже велика проблема.
– Це можна назвати затягуванням справ?
– Це можна пояснити некомплектом суддів, який дуже вміло використовує захист. Крім того, є багато підстав для відводів суддів. Або просто заявляють клопотання захисту про повернення обвинувального акту по кілька разів. Але часто і самі судді не хочуть розглядати справу.
У більшості випадків, на весь цей час в обвинуваченого немає навіть запобіжного заходу. Вони цим нерідко користуються, і в нас є прецеденти, коли обвинувачені тікають.
Ось по 18 лютого передано до суду ще одну справу щодо підлеглих екс-“беркутівця” Віктора Шаповалова і справа тортур над протестувальниками на колонаді стадіону Динамо. Більшість обвинувачених по цих епізодах втекли. Уже в Росії вони записали звернення, що не повернуться. Це виглядає знущанням над правосуддям.
– У суспільстві є певний стереотип-зрада. Мовляв, справи Майдану зливаються і ніхто не буде покараний. Це правда чи ні?
– Насправді, суди по Майдану – це дуже складний юридичний процес. Оскільки це суцільний злочин, який відбувався тривалий час, три місяці. Було задіяно дуже велику кількість осіб, багато епізодів, потерпілих… Це реально складно.
У нас перевантажені і не дуже компетентні в цілому правоохоронні органи. Реформи, які відбуваються, вибивають з колії звичайної роботи. Це просто важко, а в стадії реформ це додатково важко.
Багато людей вважають, що якщо ми знаємо, що був злочин, то відразу знаємо і хто його вчинив. А як тільки дізнались, хто вчинив – відразу можемо його покарати. Це неправильно. Те, що ми знаємо і те, що доведено, – це дві великі різниці.
Але я не говорю, що ніхто не втручається у справи Майдану.
Виконавців злочинів можна більш-менш упізнати, бо вони контактували з протестувальниками, можуть бути на відео. Є посадова верхівка, яка теж очевидна. А є середня ланка посадовців, яка всіх їх зв’язує.
І якщо в нас частина виконавців або затримана, або втекла, або вважає, що все у них буде добре, то середня ланка нікуди не поділася. Вона інтегрувалася в нову систему, нову поліцію, прокуратуру і так далі. У більшості випадків її не торкнулася ніяка люстрація.
Прокуратура намагалася обрати запобіжні заходи Анатолію Серединському, Ігорю Бабичу та Сергію Поготову, який уже не є в системі МВС, але теж досить добре себе почуває. Під час Революції вони були підлеглими Володимира Гриняка, якому також пред’явили підозру (цих осіб підозрюють у координації дій спецпідрозділів під час штурму Майдану 18-19 лютого 2014 року – УП).
І вони – чинні працівники Нацгвардії, поліції. Тобто ці люди є підлеглими вже наших нових облич, які за них заступаються (наприклад, Фацевич, Аваков), намагаються взяти на поруки, заперечують проти відсторонення від посади, роблять заяви щодо невинуватості у пресі.
І це для нас – найбільш болючий процес.
Минулого тижня через апеляцію вдалося відсторонити від посади лише одного з фігурантів. А поки що по Володимиру Гриняку (на сьогодні – керівник управління громадської безпеки Національної гвардії – УП) повністю була відмова. Ще по одному було перенесено і, може, нам вдасться щось зробити.
Така ж була ситуація по нападу на “Автомайдан” 23 січня 2014 року, там теж слідство вже майже завершено. Це була спецоперація, яка розроблялася на рівні Міністерства внутрішніх справ. У ній було задіяно керівництво МВС, УМВС Києва, кримінальна розвідка , УБНОН, “Беркут” і “тітушки”.
Це все був не просто якийсь випадковий напад чи самодіяльність виконавців, а чітко поставлені завдання, які були чітко виконані.
Більшість підозрюваних у цій справі теж працювали в новій поліції. Поки що це один із найвищих рівнів посадовців МВС, притягнутих до відповідальності. Це заступник керівника УМВС міста Києва – вже пред’явлено підозру і готується обвинувальний акт до суду.
Ми бачимо, що ці кадри були затребувані в новій поліції. Вони пройшли атестацію, обійшли її чи поновилися через суд. Усе в них було добре насправді. Правильно було б із самого початку ізолювати всіх подібних персонажів із системи правоохоронних органів, щоб причетні до злочинів особи не мали якихось повноважень зараз.
Процес переатестації, який мав би якось цьому посприяти, не виконав свою функцію. Багато було факторів, але якщо порахувати, то не більш, ніж кілька відсотків правоохоронців часів Януковича відсіялося вже в загальному підрахунку. Всі інші поновилися.
– Тобто відчувається протидія слідству?
– Про протидію з боку МВС ми вже поговорили. Найголовніше те, що стосується законодавства.
У нас знову річниця Майдану. І знову постає питання, що прокуратура з цього тижня втрачає функції слідства. Чому? Бо в нас створено один орган – НАБУ і має бути створено другий – ДБР (Державне бюро розслідувань – УП).
НАБУ створили, але їх ресурсів вистачає лише на те, що вони роблять зараз. Щоб отримати і опрацювати все, що напрацьовано прокуратурою, в тому числі по справах Майдану. У них просто фізично немає ні рук, ні часу.
А з Державним бюро розслідувань ще гірше, бо його ще в принципі немає. Тільки обрали голову, фізично немає кому передавати справи. І весь цей час слідчі і прокурори в підвішеному стані.
І взагалі, у принципі, розподіляти справи Майдану по різних слідчих органах – це означає розвалити або зупинити слідство. Потерпілі і ми доклали неймовірну кількість зусиль, щоб консолідувати всі розслідування в одному департаменті. І тільки так є шанс довести розслідування до кінця.
Окрім цього, відома поправка депутата від “Радикальної партії” Андрія Лозового(поправка до Кримінально-процесуального кодексу, у якій нардеп запропонував обмежити строки досудового розслідування – УП). Вона пов’язана зі всією судовою реформою. Фактично, якщо ми відмовимося від поправки Лозового, то ветуємо всю судову реформу.
Але якщо ми не відмовимося, то, фактично, амністуємо і забудемо всі злочини, які відбувалися до цього моменту. Чому? Тому що терміни розслідування по переважній більшості справ за цим законом вже сплинули. Все. Їх уже не можна розслідувати.
Окрім того, в кілька разів ускладнюється сам процес розслідування. Кожна експертиза і продовження лише через суд. Експертиз призначається безліч. Ми знаємо, що суди і так перевантажені, як і слідчі, і прокурори. Всі в шоці.
Це просто відсутність культури ухвалення законодавства. Погодження з усіма зацікавленими сторонами, якесь мінімальне опрацювання і прогнозування наслідків.
– Чи були погрози на вашу адресу?
– Те, що я б вважала погрозою – не було. Були намагання якось вплинути – смс-ки, листи, дзвінки, повідомлення. Але вважати, що це щось, що реально може на мене вплинути, – ні.
– Чому ви особисто стали на юридичний захист Майдану?
– До того, як Майдан став досить сильним і радикальним протестом, багато роботи із забезпечення протесту відбувалося в юридичній площині. Те, що почалося 30 листопада і що я побачила особисто, суперечило моєму уявленню того, як це має бути.
Коли медик швидкої допомоги бачить, що людина втрачає кров, він починає щось робити. Приблизно в такому ж стані перебувала я як юрист. Коли бачиш, що руками держави вся правова система розвалюється, зводиться нанівець і перетворюється на свою протилежність, ти намагаєшся з’єднати це все юридичними засобами.
Коли ж виявляється, що твої юридичні засоби просто не працюють… Немов, коли ти граєш в шахи, а тобі б’ють дошкою по голові. Але ж після перемоги не потрібно продовжувати бій дошками по голові, треба перевести всю цю ситуацію в юридичну площину. Ми ж не хочемо жити в Сомалі.
Така травма, як Майдан, має бути пережита, проговорена, розкладена по поличках і усвідомлена. І вона не має повторюватися. Якщо ми просто так все це лишимо, то це буде продовжуватися.
Ви послухайте, як захист “беркутівців” говорить, як запитує в судах потерпілих, і що вони відповідають. Це якраз та лінія зіткнення в суспільстві, не тільки в суді. І якщо це не буде вирішено в суді, то буде вирішено в геть інший спосіб. Якщо не буде правосуддя – буде самосуд.
Можливо, для когось ці процеси здаються занадто довгими або нудними. Але без них ми не вийдемо і не зможемо прийти в нормальне життя. Це буде травма, яка буде себе проявляти постійно і може призвести до дуже поганих ситуацій.
– Як гадаєте, українці вірять сьогодні в справедливий суд?
– Дуже прикро, але мені здається, що багатьом українцям не потрібен сьогодні ніякий справедливий суд. Деякі плутають правосуддя і помсту.
З одного боку, відсутність реальних швидких результатів, наявність протидії, невидимість всіх цих складних процесів, про які я розповідала, роблять так, що суспільство втрачає віру в суд. Оскільки раніше у більшості з них не було такого досвіду спілкування з правосуддям, то зараз їм це видається чимось таким непотрібним і занадто довгим.
Звісно, правосуддя не ідеальне. Але, думаю, що навіть те правосуддя, яке б вони побачили в європейських країнах, їх би теж не задовольнило. Бо вже є якийсь накал і його якось потрібно знімати. Я впевнена, що в ситуації з Майданом потрібно саме правосуддя. Не політична воля, не розправи, і не помсти…
Звичайні люди не розуміють цінності правосуддя – навіщо, це так довго, ці всі процедури – все і так зрозуміло. Давайте зараз от посадимо, і все буде добре.
Не буде так добре. Ми маємо побороти дракона і самим при цьому не перетворитися на дракона. Це найважливіше.
– Ми з вами поговорили і про судову реформу, і про реформу поліції. 7 листопада Верховна Рада зробила перший крок до виборчої реформи. Чи підтримуєте ви зміну виборчої системи в Україні?
– Ідея відкритих списків – це здорова ідея. Як раніше відбувалося – у нас є обличчя, грошові мішки і в нас є актив. Усе це “продається” виборцям через розкручені обличчя першої п’ятірки кандидатів у списку. І це жахливо насправді.
Так само, як і мажоритарка, коли реальні шанси отримати результати є лише у дуже серйозних олігархів. Чи в людини, у якої є серйозний грошовий чи адміністративний ресурс. Це теж жахливо.
Буде добре примусити партії відкрити списки і почати все ж таки партійне будівництво як у цивілізованому світі – коли всередині самої партії є конкуренція і таке поняття, як репутація.
От гарний приклад. Валентин Наливайченко формує свою партію “Справедливість”. І от керівником луганського осередку беруть Ігоря “Рубежа” Радченка. А він під слідством, підозрюваний, купа компрометуючої інформації – це на голову не налазить! І в нову партію, начебто нове обличчя, його беруть…
Якщо будуть відкриті списки, то я вважаю таку ситуацію майже неможливою. Ти не зможеш проштовхнути в кінці, в середині чи в прохідних місцях списку за гроші чи за ще щось якихось подібних персонажів. Бо це не буде сприйматися суспільством.
Ще один момент – потрібно заборонити телевізійну і зовнішню рекламу кандидатів чи партій. Це просто неможливо! Це те саме, що підкуп, тільки трішки на іншому рівні. Воно працює на підсвідомість, абсолютно не зачіпаючи мозок. Цього не можна робити взагалі!
– А ви особисто завжди берете участь у виборах?
– Так.
У мене часто питають рідні – за кого голосувати? Якщо в своєму окрузі, то ти ще можеш когось знати. А якщо за день чи два до виборів мені ставлять таке питання рідні чи друзі – навіть не знайдеш об’єктивної інформації. Її в принципі немає. Навіть включаючи всі інтелектуальні ресурси, ти не можеш зробити усвідомлений вибір, бо не знаєш цих людей. Максимум – їх вихолощену біографію на сайті.
Зробити свідомий вибір на виборах – це дуже важко. Програми ніщо не говорять про тих, хто дає ці програми. Вони не дають ніякого усвідомлення про те, за кого ти маєш голосувати.
І якщо в нас лишиться ця телевізійна і зовнішня реклама замість дебатів, інформації і війни ідей – в нас знову буде війна облич і грошових мішків.
– Чи потрібно депутатів карати за гречку чи дитячий майданчик?
– Моя думка така – якщо ми хочемо за все карати юридично і кримінально, ми не вийдемо з цього замкненого кола. Якщо ми хочемо одночасно голосувати гречкою, а потім щоб за це карали – це не вирішення.
Намагання створити процес покарання ні до чого не приведе. Потрібно міняти систему виборів.
Я вважаю, що можливість впливати на кандидатів може боротися і з гречкою також. Чому? Бо коли в тебе є список, навіть з ідеальною першою п’ятіркою, те, що ми бачимо далі, – це повна terra incognita. Ми нічого не знаємо про цих кандидатів, або знаємо – і це ще гірше. Відсутність зворотного зв’язку потім і неможливість впливати на них між виборами знецінює голос.
Ти не можеш собі обрати якусь правильну ідею. Ти вибираєш обличчя – і так не має бути. Обличчя мають бути носіями ідей, а не навпаки. Неправильно просто довіряти цій людині. Треба довіряти, бо вона говорить про щось і ти знаєш, що він це втілить у життя. Тоді буде якась конкуренція ідей, а не конкуренція облич. А тим паче – грошей.
– Фактично, Майдан стояв і за право вільно обирати.
– Так, але ми маємо розуміти, навіщо ми обираємо, і які після цього будуть наслідки.
Цей процес структуризації, вироблення якихось спільних рішень прослідковувався на Майдані. Люди вчилися ухвалювати рішення, спілкуватися і обирати серед себе когось, хто може донести ідеї до ширшої маси і вплинути на загальні спільні рішення.
Цей процес, на жаль, обірвався. Я думаю, що в нього були б більші перспективи. Був великий рівень довіри до оточуючих, і зараз ми дуже нехтуємо цим ресурсом.
Довіра – це характеристика середовища, яка дозволяє робити неможливі речі. Якщо її немає, то будь-які взаємодії, ухвалення рішень і домовленостей даються набагато дорожче. А деякі – стають неможливими.
Те, що ми цю довіру втратили, – це дуже погано. Бо втратили дуже цінний ресурс свого суспільства. І його потрібно відновлювати.
Дарина Рогачук
Фото: Ганна Грабарська
