Денис Чернишов. Заступник міністра юстиції

Стандарти функціонування установ виконання покарань в Україні не змінювались понад 75 років. Засуджені до позбавлення волі скаржаться на нелюдські умови тримання та надважку роботу за мізерну плату, страждають від фізичного та морального насильства з боку інших ув’язнених і нарікають на поведінку співробітників колоній та слідчих ізоляторів.

Враховуючи загальне обурення станом речей у виправних установах та, зрештою, необхідність адаптації української нормативно-правової бази до законодавства Європейского Союзу, у 2016 році уряд оголосив початок пенітенціарної реформи.

Про те, як вона вплине на життя ув’язнених та на які зміни слід розраховувати працівникам пенітенціарної системи в інтерв’ю «Судово-юридичній газеті» розповів заступник міністра юстиції України Денис Чернишов.

 – Не треба себе обманювати і думати, що вже завтра реформа закінчиться. Пенітенціарна система — це країна в країні. Їй притаманні ті самі проблеми, що і усьому суспільству загалом, тому реформи, що відбуваються в державі, так чи інакше зачіпають і пенітенціарну систему.

В першу чергу ми провели діагностику пенітенціарної системи аби з’ясувати, що саме тут хворіє — від точності діагнозу буде залежати ефективність лікування. Основним показником якості роботи системи була кількість рішень ЄСПЛ у справах проти України щодо умов утримання і надання медичних послуг в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах. Це свідчить про те, що реформа була необхідною.

У багатьох аспектах ми досі бачимо метастази радянського минулого. Нам слід набратися сил, терпіння і мудрості аби все ж таки розірвати ці кайдани. Ми маємо докласти значних зусиль, долучили великі матеріальні, фінансові та людські ресурси, щоб зрушити цю реформу з місця. Той, хто каже, що це легко, або популіст, або брехун.

– Які зміни, заплановані реформою, безпосередньо відобразяться на житті ув’язнених? Яким чином покращаться умови їх тримання порівняно з тим, що вони мають зараз?

– На сьогоднішній день вже зареєстровані Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань у новій редакції. Аналогічний документ, що регулює правила поведінки в СІЗО, вже доопрацьовано, він знаходиться на фінальному розгляді та згодом буде переданий на підписання та реєстрацію.

Попередня редакція Правил містила подекуди зовсім незрозумілі положення, призначення яких було важко пояснити. Навіть корифеї пенітенціарної системи не змогли пригадати,  чому деякі норми були виписані саме таким чином. Наприклад, серед заборонених на території УВП предметів були кольорові олівці. Ті, хто пропрацював у ДПтС багато років, роблять припущення, що таким чином намагались запобігти виготовленню фальшивих карбованців. Справа не тільки в тому, що карбованці давно вилучені з обігу, а і в тому, що рівень захисту сучасних банкнот такий, що звичайними олівцями купюру не намалюєш. Тому така заборона вже просто не має сенсу.

До того ж те, що не дозволено Правилами внутрішнього розпорядку, те заборонено. За останні роки цивілізація значно просунулася вперед, раніше деяких предметів просто не було. Але якщо тієї чи іншої речі немає в дозвільному переліку, значить немає.

– Співробітникам пенітенціарної системи іноді закидають, що вони свідомо трактують Правила внутрішнього розпорядку не на користь ув’язнених і таким чином ще більше погіршують їх становище. Із чим це пов’язано?

– Якщо пенітенціарій не буде фінансово та соціально забезпечений — в житті ув’язнених докорінно нічого не зміниться. Не усунувши причини, ми не здолаємо наслідків. Так само і з ув’язненим: якщо він буде голодний, його не будуть поважати, він не ресоціалізується, а ми, відповідно, не досягнемо результату.

Правила внутрішнього розпорядку регламентують мінімальну кількість прийомів душу та лазневих процедур. У документі використовується формулювання «не менше ніж». Тобто буде можливість — буде більше. Річ у тім, що ми обмежені ресурсами, які нам надає держава: оплата за користування комунальними послугами профінансована на 64%. Такі обмеження — це не забаганка адміністрації установи. Більше того, працівники УВП знаходяться у тих же умовах, що і ув’язнені.

Нам доведеться довго працювати над ПВР, аби уникнути додаткового морального тиску на людину. Особливо ми маємо подбати про людей, що утримуються в СІЗО і чекають вироку суду, бо де-юре вони не визнані винними. Ми намагаємося ресоціалізувати людину, а не зробити її хижаком.

– Дехто вважає, що тих, відносно кого було винесено обвинувальний вирок, варто одразу направляти в колонію, а не продовжувати утримувати в СІЗО в період оскарження рішення суду першої інстанції. Чи вважаєте Ви це доцільним?

– Якщо законодавець передбачить таку можливість, ми з радістю так і будемо робити. Наразі СІЗО перевантажені: станом на 27.08.2018 р. там утримуються 19 300 осіб. Це пов’язано, зокрема, із судовою реформою — вироки виносяться не так швидко, як хотілося б. В той же час деякі установи виконання покарань заповнені лише на 20-30%. У зв’язку з цим минулого року розпочався процес оптимізації. 13 установ призупинили своє функціонування, ми скоротили штат і зекономили понад 100 мільйонів гривень. Цього року планується оптимізувати ще 12 установ.

– Які показники враховуються при вирішенні питання щодо доцільності оптимізації?

– Перш за все, враховується кількість осіб, які утримуються в установі: якщо їх менше 50% від планового наповнення — це перший сигнал, що свідчить про необхідність оптимізації. Також беруться до уваги умови утримання, рівень безпеки виправної колонії, обсяг щорічних витрат установи, наявність виробництва та рівень його прибутковості тощо.

– Як оптимізація і зміна чисельності ув’язнених позначаться на кадровому складі пенітенціарної системи?

– Внаслідок декриміналізації низки злочинів відбулося стрімке скорочення кількості ув’язнених, тому зменшився і кадровий склад системи. Якщо ще 5 років тому ув’язнених було близько 120 тисяч, то вже в липні поточного року це число зменшилось до 56 630, а фактична чисельність персоналу становить 30 830 співробітників. В установах, функціонування яких буде призупинене в рамках оптимізації, залишаться працювати близько 20-30 осіб, аби підтримувати її «життєздатність».

– Яким чином так званий Закон Савченко вплинув на наповненість установ виконання покарань і тимчасового тримання?

– На СІЗО — ніяк. Багато хто хотів якнайдовше затриматись там, скоротивши таким чином строк відбування покарання. Щоправда розвантаження УВП все ж таки відбулось. Понад 9 тисяч осіб вийшли на волю, з них близько тисячі — вбивці. Однак це відбувалось відповідно до закону та рішень суду. Іноді нам щось закидають з цього приводу, але наголошую, уважно читайте назву: Державна кримінально-виконавча служба. Ми виконуємо, а не ініціюємо.

– Раніше засуджені до позбавлення волі часто нарікали на жорстокість з боку працівників колоній. Тепер здебільшого скаржаться на катування з боку інших ув’язнених. Чим це зумовлено?

– Звіти Європейського Комітету із запобігання катуванням та експертів з місії ООН показали, що у тих установах, які вони відвідали, не було жодного факту фізичного насильства щодо ув’язнених з боку працівників УВП. Я впевнений, що ця картина тотожна всій системі, проте хочу бути коректним: дані, відображені у звітах, стосуються лише тих установ, де побували міжнародні спостерігачі.

Портрет ув’язненого змінюється: серед них зараз, зокрема, ті громадяни України, які воювали на боці так званих “ЛНР” та “ДНР”, добровольці, що могли стати героями, проте вдалися до злочинів.

Ще один привіт з радянського минулого — це барачний метод утримання. І справа навіть не в умовах життя, а в субкультурі, яка за таких обставин й надалі існуватиме.

Умови тримання в СІЗО — це теж певною мірою нелюдське поводження. І не тільки відносно взятих під варту, а й персоналу. Будівлі, в яких розташовані установи виконання покарань та тимчасового тримання, передають “вітання” з царських часів — будівля, в якому знаходиться Львівський слідчий ізолятор, звели ще у 1614 році.

– Законодавчі зміни, зокрема, передбачають право ув’язнених самостійно укладати трудові договори з підприємствами. Чи буде це можливим на практиці?

– Для оформлення трудового договору необхідні паспорт та ідентифікаційний код. У багатьох наших підопічних цих документів не було. Останні два роки нам доводилось приділяти чимало часу для поновлення їх паспортів і кодів. Крім того, є ще дві категорії, що взагалі випадають з цього процесу: іноземці та особи без громадянства. Для них законодавець окремої процедури не передбачив. Дійсно, така можливість з’явилась, проте радше теоретична, ніж реальна.

– В інтерв’ю журналістам жінки, що відбувають покарання у колоніях, скаржаться на те, що адміністрація установи направляє їх на тяжкі низькооплачувані роботи і заганяє в борги. Наскільки такі твердження відповідають дійсності?

– Якби нам дали контракт, за умовами якого ув’язнені жінки могли б сидіти на місці, майже нічого не робити і отримувати за це гроші, повірте, ми були б обома руками за. Але хто нам запропонує такий контракт? Ніхто. Ми постійно звертаємося до держави з проханням дати нам держзамовлення. Хтось виграє тендери Міноборони, а з нами на давальницькій схемі укладають договір на пошиття військової форми.

Коли ми виходимо на тендер, то у вартість послуги, окрім заробітної платні, закладаємо і наповнення спецфонду, з якого в подальшому покриваємо дефіцит фінансування УВП. А в результаті виходить, що собівартість нашої послуги вища, аніж у інших підприємств. Тому ми програємо конкурентам. Врятувати нас може держзамовлення, якого на сьогодні, на жаль, немає.

Засуджені скаржаться журналістам, що їм сплачують, умовно, 20 гривень. Так виходить, бо від їх зарплати віднімається певна сума за споживання комунальних послуг і на компенсацію потерпілому за рішенням суду. А як інакше? Скоїв злочин — треба платити. Ці борги не з’являються нізвідки. Ніхто не хоче говорити усієї правди, натомість пересмикують і кажуть, що тюремники — негідники. Гроші ув’язнених утримуються на казначейських рахунках, а не під матрацом пенітенціарія.

– Чи вважаєте ви ефективним застосування пробації замість ув’язнення? Чи здатна вона виправити правопорушника та запобігти повторному вчиненню злочину?

– На мій погляд, за пробацією майбутнє. Загалом в Україні до довічного ув’язнення засуджено 1 544 особи, а решта, тобто 97,3%, рано чи пізно вийдуть на волю, і з ними в будь-якому разі слід проводити таку роботу.

В наявних умовах процес ресоціалізації дуже складний. На жаль, вона спрацьовує в невеликому відсотку випадків. Якщо людина просто оступилася чи, припустимо, перевищила межі необхідної оборони, то вона не є переконаним злодієм і по завершенні строку відбування покарання, скоріш за все, повернеться до нормального життя.

В Україні немає єдиного реєстру засуджених і осіб, узятих під варту, а отже і ніякої коректної статистики, що свідчить про рівень ефективності пробації. Ми жартували, що пенітенціарна система витримала атаку вірусу «Petya», бо у нас все на папері. Але насправді це сумно.

Більш-менш об’єктивною можна вважати статистику стосовно ювенальної пробації. Лише 2% неповнолітніх засуджених вчинили злочини повторно. Це дуже гарний показник, але через відсутність реєстру ми, на жаль, не можемо продовжувати відслідковувати їх подальшу долю.

Минулого року уряд ухвалив рішення про створення реєстру і виділив на це гроші. Наразі розробник вже виконує поставлене завдання. Передбачається, що в реєстрі буде медична картка, соціальний портрет, матриця ризиків та інша інформація щодо засуджених та взятих під варту осіб. Сподіваюсь, що цього року ми отримаємо принаймні beta-версію, а вже наступного року система запрацює в повному обсязі.