Адвокат родин героїв Небесної Сотні Євгенія Закревська. Інтерв”ю

25.11.2019

21 листопада адвокат, яка з перших днів Революції Гідності захищає інтереси постраждалих і загиблих активістів, оголосила голодування. Воно триватиме доки депутати не ухвалять поправку №318 до законопроєкту №2116, яка дозволить слідчим у справах Майдану перейти у відповідне управління у ДБР та поновити зупинене наразі розслідування.

Євгенія Закревська розповіла Цензор.НЕТ про вплив ситуації з ДБР на судові засідання, важливі допити свідків захисту ексберкутівців, причетність “тітушок” до вбивств, подальшу роботу обвинувачених правоохоронців у МВС та відповідальність за неправдиві свідчення.

“НА ЦЕЙ ТИЖДЕНЬ У НАС БУЛИ ЗАПЛАНОВАНІ СЛІДЧІ ЕКСПЕРИМЕНТИ ЩОДО БАЛІСТИКИ. ОПАЛО ЛИСТЯ І ЩЕ НЕ ВИПАВ СНІГ – ЦЕ ІДЕАЛЬНИЙ ЧАС”

-Чи вплине зупинка розслідування на справи Майдану, які вже у судах?

– Передусім постраждають ті процеси, які залишилися на етапі досудового розслідування – а їх чимало. По подіях 20 лютого у нас  у суді зараз лише справа по п’ятьох беркутівцях. Але ж є і ті, наприклад, хто у розшуку – починаючи від Януковича та Захарченка…

Однак вплине ситуація частково і на передані до суду справи. Формально слідчі там вже завершили свою роботу, але нерідко виникає необхідність перевірити додаткові дані. Однак ніякі слідчі дії зараз не відбуваються. На цей тиждень, наприклад, у нас були заплановані слідчі експерименти, які необхідно проводити саме в цей час: опало листя і ще не випав сніг. Це ідеальний час для проведення слідчих експериментів передусім щодо балістики – тому що обстановка така ж, як була 20 лютого. Але ми нічого не робимо…

Неодноразово мені казали, що проводити деякі слідчі дії можуть прокурори… Не можуть, тому що їх немає! За цим епізодом (справа про вбивства 20 лютого, яку розглядає Святошинський суд. – Ред.) у нас є три прокурори, які постійно ходять до суду. Кожен їхній день – це або підготовка до судового засідання, або безпосередньо судове засідання. Щільність засідань у цій справі найбільша: суди проходять двічі на тиждень, і тривають засідання з ранку і до вечора.

-Чому важливо, щоб розслідування, вже у ДБР, продовжували ті самі слідчі, які займалися справами Майдану до цього?

– Які б у ДБР не були класні слідчі – це навіть не питання їхньої компетенції. Тому що розслідування справ Майдану – це вже спеціальна компетенція, яка набулась саме за період розслідування цих справ. Аналогічних справ в Україні не було ніколи, досвід у слідчих зараз насправді унікальний.

До того ж, вони знають матеріали справи. Це також дуже важливо, тому що тільки на те, щоб передивитися усі долучені до справи відео, людині знадобиться приблизно півроку, а то і рік… Тому передача справи у ДБР означатиме, що за найдобросовіснішого підходу з боку ДБР провал у розслідуванні триватиме від 3-6 місяців до року (тому що були випадки, коли лише ознайомлення стільки часу займало). Якщо втратити темп розслідування – потім його потрібно буде збирати фактично заново. Треба буде поновлювати контакти зі свідками та потерпілими і так далі…

-Як намагаються змінити ситуацію родини загиблих?

-Вони подавали звернення – одне, друге, третє… Разом із правозахисниками проводили акції перед Адміністрацією Президента. Ми вважали, що Президент має скоординувати цей процес…

-А якою була остання реакція з боку влади – вже під час голодування?

-Одразу, ще під час ефіру, на якому я оголосила про початок голодування, Давид Арахамія запевнив мене, що вони обов’язково ухвалять поправку (тепер це має відбутися не раніше 3 грудня. – Ред.). Дуже смішно було, що його підтримав у цьому Нестор Шуфрич.

Потім мені телефонували від “Голосу”, сказали, що підтримують. “Голос” насправді зайняв дуже чітку позицію, відразу, як провалили голосування – вони підтримали наші вимоги і вимагали позачергового засідання Верховної Ради для того, щоб ухвалити відповідну норму. Хоча, як мені здалося, у Раді вчасно ніхто не наголосив на тому, якою важливою є поправка №318.

“КРИМІНАЛЬНА МІЛІЦІЯ, НА ВІДМІНУ ВІД “БЕРКУТУ”, ЧУДОВО РОЗУМІЛА ЩО НА МАЙДАНІ ВІДБУВАЄТЬСЯ”

-З вересня у Святошинському суді слухають свідків захисту ексберкутівців. Більшість свідків – люди, які 20 лютого взагалі не були присутні на Майдані і, здається, не мають жодного стосунку до справи, не були на місці події у день події. Наприклад, це беркутівці, які зазнали травм 18 лютого… Чому їх безлімітно заслуховують?

-Я не вважаю, що це правильно, тому що не дуже пропорційно виходить. Дуже сильно обрізали свідків обвинувачення, які набагато більше причетні до подій і набагато більше інформації можуть дати щодо подій. Ті ж, хто 20 лютого був безпосередньо причетний до подій з боку правоохоронних органів, хто був на вулиці Інститутській – або втекли, або взагалі не хочуть засвідчувати свою там присутність… Відповідно, захист вимушений обхідними шляхами підводити суд до своєї основної версії.

Однак мені, чесно кажучи, цікаво цих свідків допитувати. Вони дають багато цікавої інформації і стосовно інших справ Майдану. А певних свідків захисту я і свідками захисту не вважала б… Якби у мене була можливість – я б їх і сама викликала до суду.

Дуже цікавими для мене були, наприклад, свідчення екс-керівника кримінальної міліції Олександра Кравченка. Кравченко – обвинувачений у справі по нападу на Автомайдан 23 січня, йому інкримінують організацію всієї цієї “спецоперації”: заманювання, провокації, створення приводу для застосування “Беркуту”… Все це були взаємоузгоджені дії оперативних підрозділів, кримінальної міліції, “Беркуту”… А потім вже і слідчих, прокурорів, суддів. Напасти, побити, пред’явити підозри – все для того, щоб фактично вибити таку силу як “Автомайдан” з протесту, щоб залякати людей. І це все організовувалося фактично вищим керівництвом міліції. Кравченко – найвища посадова особа з присутніх в Україні, який було висунуто таке обвинувачення.

Оскільки він був керівником кримінальної міліції, оперативники – це його підпорядкування. Негласні слідчі дії та оперативно-розшукові дії – це теж його. “Топтуни”, що ходили по Майдану – його… Принаймні, та частина, що була від київського главку. Дуже цікаво спостерігати наскільки у кримінальної міліції була повніша інформація. Вони, принаймні, розуміли, що таке Майдан. Зрозуміло, що з іншої позиції…

-Але краще, ніж “Беркут”?

-Не те, що краще… Це земля і небо! Ті байки, які розповідали і, думаю, спеціально закидали “Беркуту” – на кшталт історії про арабські методички – це смішно… Але не смішно. Якщо беркутівець, який має зброю та навички, думає, що на Майдані майже якісь арабські терористи – це суттєво змінює його ставлення до того, що він має робити. Це не знімає з нього, звичайно, вини. Але додає провини тим, хто, власне, нагнітав ситуацію. А от кримінальна міліція чудово розуміла, що на Майдані відбувається. У них не було ніяких стрьомних міфів.

20 лютого після розстрілу Кравченко фактично лишився за старшого – коли всі інші самоусунулися, розбіглися. Він одразу наказав зняти озброєну охорону з органів державної влади. Знаєте, чому? Для того, щоб убезпечити людей – саме правоохоронців, він за них переживав! Тому що охорона зі зброєю – це небезпечно. Так і є насправді…Правильне рішення, я вважаю. Але чому це не було зрозуміло раніше?

До речі, підлеглим Кравченка, оперативникам, інкримінують зараз напад на студентів-кінематографістів під час подій на Грушевського. Студенти поверталися з Майдану у свій гуртожиток. Увесь цей час за ними їхали машини з оперативним спостереженням. Студенти доходять до заправки, на них нападають, б’ють, крутять, разом із ними затримують випадкового перехожого. Всіх привозять у райвідділок, висувають їм підозри… Деяких так побили, що їм треба було вже у лікарню… І я запитую Кравченка: ви коли були на Майдані – ви розуміли з кого складаються протестувальники? Розуміли, що не всі, хто стоїть, умовно кажучи, на Грушевського, здатні кидати коктейлі чи щось таке? Він каже – так, так, розумів, там було багато звичайних людей, там жінки були на Грушевського, і так далі. А яким чином ви відрізняли тих, хто, як ви вважаєте, безпосередньо вчиняв якісь агресивні дії? Ніяким… А ви можете ідентифікувати їх потім? Та ні, це неможливо. А ось його підлеглі “змогли” ідентифікувати…

-Пом’якшення запобіжного заходу одному з ексберкутівців , нічний домашній арешт – це поступове наближення до того, що незабаром всі вони вийдуть із СІЗО?..

-Сподіваюсь, що ні. Думаю, суд виходить і з того, якими будуть вироки – у когось буде м’якший вирок і, можливо, суд не хоче щоб він пересиджував зараз у СІЗО. Адже у нас діє закон Савченко.

-Чи можливо приблизно спрогнозувати, коли у цій справі буде вирок? За три місяці? За три роки?

-Я сподіваюсь, що він буде  наступного року. Навесні планується переходити до дебатів.

Багато залежатиме від того, чи даватимуть показання обвинувачені. Я кажу не про те, що вони формально прочитають те, що їм підготують адвокати – а чи будуть вони реально відповідати на запитання, не ховаючись за 63 статтю.

-А вже були випадки, коли хтось із них мав бажання говорити?

-Вони не дають показання. Хіба що давно, ще у 2016 році, двоє з них давали інтерв’ю “Громадському”. Вийшло тоді чомусь лише одне – з Янішевським. Почитати було цікаво, але позиції їхньої щодо злочину чіткої немає і там…

-Двоє з обвинувачених були в АТО. Пам’ятаю, суддя запитував ексберкутівців чи брали вони участь у звільненні міст – мабуть, не просто з цікавості… Чи може в даному випадку статус УБД пом’якшити вирок?

-З точки зору закону – ні. А з точки зору того, що інші бійці “Беркуту” втекли у Росію, а ці – пішли обороняти?.. Не знаю. Не можу сказати.

“ЗАЗВИЧАЙ, КОЛИ КРИЧАТЬ “БЕРКУТ!” – ВСІ БІЖАТЬ ТУДИ, ДЕ КРИЧАТЬ”

-Як усе починалося особисто для вас?

-З ночі 30 листопада. Тієї ночі я приїхала на Майдан досить пізно разом з подругою з іншого міста – хотіла показати їй залишки Євромайдану. Їй дуже цікаво було, як це все відбувається, що таке київський протест наш… Ми поспілкувалися з людьми, все було нормально, було весело. Потім ми пішли у кафе пити чай та грітися.

Близько 4:10 ранку мені зателефонував син моїх друзів та мій друг, Роман Ратушний – хлопець, який зараз воює за Протасів Яр з Корбаном, переховується. Він почав кричати у слухавку – що їх б’ють, що “Беркут”, що дівчат б’ють… Ми одразу побігли на Майдан. По дорозі ми вже бачили, як беркутівці тягнуть дівчину по асфальту. Ми змогли її “відбити” – але лише тому, що правоохоронці вступили з нами у діалог… Якщо це можна було назвати діалогом.

Люди бігли з Майдану з якимсь ненормальним жахом. Зазвичай, коли кричать “Беркут!” – всі біжать туди, де кричать. Але люди бігли звідти. Це для мене було дуже ламаючим моментом.

На Майдан зайти вже було неможливо. Крізь була кров. Реально кров на асфальті, люди з закривавленими головами, переповнені швидкі – одна, друга, третя… І ці наглі рожі, які тобі просто ржуть в обличчя та розповідають, що тут нічого не відбулося… Ми ходили, щось намагалися знімати. Я побачила Любомиру, тендітну жінку років 70. Їй кийком переламали руку. Це була дичина. Здавалося, що зараз люди просто розбіжаться, у страху будуть сидіти по своїх домівках – і навіть не факт, що вони підуть до лікарів!

У мене тоді було відчуття, що якщо я не зможу довести, що відбувалося на Майдані – значить, я нічого не можу. Адже я бачу це на власні очі, я тут від початку, ще нічого не втрачено! Ось всі мої засоби, ось знання щодо документування всього…Але насправді я розуміла, що не можу майже нічого.

Потім ми пішли на Софійську. Поки піднімалися, зовсім поруч, метрах у 50 від нас, били ще одного мого друга, я про це потім дізналась. Лікаря, який спробував перев’язати травмовану людину.

На Софійській ми намагалися сказати людям, що потрібно не розходитися, що треба зберегти тих, хто все бачив, що кожен очевидець важливий. Зрозуміло, що всім було страшно… І ми тоді ще цього не знали, але наступного дня було порушено кримінальне провадження саме проти людей, які були під стелою. І тільки через те, як закінчилися ці події, я вважаю, і не притягнуті ці люди до відповідальності. Насправді все могло бути абсолютно інакше. І я бачила, як це було навпаки у Білорусі у 2010 році – там теж були мої друзі, був розгін. І все. Після цього там просто мертвечина – всі мовчать, всі бояться. Досі.

Потім люди увійшли до Михайлівського. До Михайлівського також приходили беркутівці для того, щоб мітингувальників звідти вибити. Ми вирішили, що це буде точка збору, до якої потрібно скликати людей, у першу чергу журналістів, які зможуть зняти, що сталося… І що буде ставатися далі, якщо щось. Також важливим здавалося покликати депутатів – тих, кого не можна бити, умовно кажучи. Ми почали видзвонювати всіх, писати у соцмережах… Моя подруга, яка приїхала до столиці на правозахисний семінар, пішла туди вже просто з Михайлівського, адже вже був ранок – і розповіла там, що відбулося. Правозахисники вирішили, що треба протистояти – і так одразу з’явився Євромайдан SOS.

Багатьом приходять однакові думки, тому вже зранку небайдужі збирали заяви про злочини, опитували людей… Якби у постраждалих не було мужності піти у міліцію – а це було дуже непросто тоді, насправді – думаю, все так і лишилося б. Я переконана, що у влади не було плану щось спровокувати. План був простий – залякати, зачистити, забути взагалі про протести, відбити будь-яке бажання виходити далі. Все насправді мало завершитися чистим, помитим Майданом. І ялинкою.

… Отже, перші мої потерпілі – з тієї ночі. А далі було 1 грудня, 11 грудня, 19 січня, 22 січня, 23 січня… Потім 18-20 лютого. Все було поступово.

Навіть 20 лютого спочатку лише частина вбивств потрапила у Генеральну прокуратуру. Ті, хто зазнав поранення, але загинув не одразу – були розрізнені, інформація була абсолютно по різних райвідділках. А деякі люди боялися говорити, де вони зазнали поранення. Все було не очевидно. Юридично не очевидно. Юристи чергували у моргах, щоб нікуди не поділися тіла. І все теж могло повернутися в інший бік. Трохи би більше яєць було у Януковича – і це міг би бути “державний переворот”, а ті люди, у яких стріляли, могли б виявитися винними у цьому. Це, власне, і є зараз позицією захисту ексберкутівців. Але тоді б вони її доводили з позиції сили, а не у рівному судовому процесі, де це у них не дуже виходить.

-Була свого часу інформація, що 18 лютого загиблих було більше, ніж офіційно відомо…

-18 лютого були загиблі у Маріїнському парку (точніше неподалік від нього). Застрелені картеччю і забиті беркутівцями, коли вони вже відтісняли всіх по Інститутській на Майдан. Також були задавлені на барикаді біля метро Хрещатик. Там був дуже вузенький проміжок – люди, тікаючи від “Беркуту”, потрапили практично у капкан. Перші впали, на них опинилися інші люди, і вони, вже притиснуті, вибратися не змогли. Потім барикаду з цими людьми таранив водомет, потім по колу сходилися беркутівці – і почали бити тих, хто потрапив у пастку. Щонайменше дві людини (тому що ще один, думаю, був з цієї давки, але вийшов і помер вже на станції метро від зупинки серця) загинуло тоді.

Далі вже, коли у ніч з 18 на 19 лютого був штурм з боку Європейської та з боку Інститутської – ще застрелено було 13 осіб. У тому числі картеччю. Її можна споряджати у спецзасіб – помпові рушниці. Вони, в принципі, призначені для стрільби гумовими кулями, але такого ж 12 калібру контейнери з металевою картеччю там також можна використовувати.

Ще було двоє загиблих у Будинку профспілок. Це були люди, про яких не знали, що вони там залишилися. Всіх поранених звідти забрати встигли…

-Але що вивозили у невідомому напрямку тіла, що спалювали – це не підтверджувалося? Як у випадку з відео з чоловіком “без голови” – який, на щастя, виявився живим?

-Такі історії ми намагалися і намагаємося далі перевіряти. У Маріїнському парку були намети, до яких майданівці потрапляли у полон, і тітушки там людей і катували, і допитували, і перевіряли документи… Це насправді найбільша біла пляма, тому що ми не знаємо інформації щодо вбитих саме там – а таких дійсно могли б кудись вивезти.

Але водночас достовірно зниклих осіб у цей день немає. “Пошукова ініціатива Майдану” робила велику роботу, але я перевіряла інформацію, яку вони надавали, і не тільки я – правоохоронні органи також. Стосовно деяких зі зниклих були порушені карні справи. Але у ті часи люди абсолютно не довіряли міліції і зверталися до волонтерів, тому що вірили, що вони можуть допомогти. Що волонтерам не байдуже, що правоохоронці – ніхто.

Тому у “Пошукової ініціативи” набір даних про зниклих був ширшим за Майдан, і далеко не всі люди, про яких вони отримували інформацію, насправді мали стосунок до Революції Гідності.

Довго ми цю людину без голови перевіряли. Чому? Тому що не було збігу ні з ким із Небесної Сотні – відповідно, це міг бути хтось, кого вивезли. Але добре, що він знайшовся (усміхається).

… Я не можу виключати, що таке було. Однак підтверджених фактів на даний момент немає.

“ТІТУШКИ, ЩО КАТУВАЛИ ЛЮДЕЙ У МАРІЇНСЬКОМУ ПАРКУ, НЕ ІДЕНТИФІКОВАНІ”

-У яких епізодах саме “тітушки” причетні до вбивств?

-Два епізоди на перетині вулиць Великої Житомирської і Володимирської. По-перше, це вбивство Веремія – воно фактично розкрито, розслідувано. Але ще до того, за півгодини до Веремія, там убили Віталія Васільцова. Він з боку Михайлівської площі по лівій стороні йшов у напрямку перехрестя. Його застрелили. Це не розкрите вбивство, немає підозрюваних. Але якраз там стояли “тітушки”, і у них була зброя.

Ще були замахи на вбивство – коли пізніше, вже після 12, групу майданівців обстріляли тітушки. Ще вони обстріляли людей, які просто йшли на Майдан з боку Андріївського узвозу, атакували автомобілі також – машина Веремія це не єдина машина, на яку напали тієї ночі.

Ще вранці 18 лютого на Липській був напад на журналістів, побиття. Ця група потім перемістилася на перетин Великої Житомирської і Володимирської – це ідентифіковані тітушки.

Але ті, що катували людей у Маріїнському парку – не ідентифіковані. Там, скоріше за все, були інші групи. І там не було камер, не було журналістів особливо. Депутати з цих наметів визволяли людей. Єдиний слід, єдина інформація про це у мене була взагалі з іншого боку. У Слов’янську, вже коли тримали у СБУ у полоні людей – був епізод, коли бойовики спілкувалися з одним із затриманих. Він доводив їм, що він свій. І казав їм, зокрема, що він також був у Маріїнському парку, коли вони там були 18 лютого і з розмови стало зрозуміло, що один із бойовиків також там був.

Ну, і тітушки, звісно – це викрадення Юрія Вербицького та Ігоря Луценка. За тими даними, що у нас є, фактично однакові завдання були поставлені і тітушкам, і правоохоронцям: побиття і затримання (викрадення). Одні везли у райвідділ, другі – як ми думаємо… теж мали потім везти у райвідділ! Ігор, коли був у полоні, чув: “Не волнуйся, скоро на РОВД”. Ми не знаємо, що сталося – чи хтось там не захотів брати сильно побитих, чи вже пішов сильний кіпіш у пресі, що їх відмовилися брати… Ми не знаємо.

“Тітушки” дають показання, що їм ставили завдання, обіцяючи конкретну суму за затримання майданівців “поштучно” так би мовити людини. Так само було з правоохоронцями. Не доведено, що їм платили за це гроші додаткові, але хто про це скаже… Я впевнена, що все координувалося на рівні керівництва МВС. Інформацію про Ігоря Луценка та його переміщення, наприклад, тітушки отримували, скоріше за все, саме внаслідок негласних слідчих дій: відстеження його телефону, “наружки”.

При цьому взаємодія з тітушками – це те, що правоохоронці (Беркут, Омега) відкидають повністю. Для них це дуже образливо, це те, що їм реально боляче чути. Ну і зрозуміло, взаємодія з бандитами якось не дуже пасує до офіцерської честі…

-Чимало з тих, хто був у правоохоронних органах під час Майдану, залишається там і досі…

-Так, вибачте, у нас навіть обвинувачені досі у поліції! По 30 листопада – Бойко, Марчук, обвинувачені у побитті – далі працюють у поліції. По 23 січня деякі теж. По Гриняку теж все “добре”… Поліція каже: “Дайте вирок, тоді звільнимо”.

Але ж це зовсім різні речі –підстава для притягнення до кримінальної відповідальності і підстава для звільнення! Підстава для звільнення – це і втрата довіри, якщо ми це так дуже м’ яко назвемо, і порушення статуту, що елементарно довести…

-Зустрічалися за ці роки беркутівці, які дійсно прагнули допомогти суду, слідству?

– Були такі. Небагато, але були. Але ж не всі беркутівці скрізь були. Ті, що більш порядні – вони намагалися на Майдан не потрапити… Принаймні у наступну ротацію, коли вже розуміли, що тут відбувається. Частину подій вони бачили, частину – їм потім переповідали. Але ж по 20 лютого – ні…

По 18 лютого частину правдивих показань правоохоронці давали, але не “Беркут”. Хоча… В суді вже свідчив командир харківської роти “Беркуту” Віктор Шаповалов. У суді він визнав свою провину, розповів, як роздавали набої летальної дії серед інших бійців, уточнив, що про це знали командири, що саме вони приносили ці ящики. І що, в принципі, хто хотів – брав такі, а хто хотів – звичайні. Звісно, що вони відрізняються… Шаповалов розповідав, звісно, зі свого боку і не те, щоб він вважав, що все це було неправильно. Але принаймні він казав, що бачив побитих майданівців.

Бо інші ж свідки у нас не бачили ані гранат, ані помпових рушниць – ніколи не бачили, щоб якісь спецзасоби застосовувалися з боку правоохоронців. Вони 18 лютого (і кажуть це на повному серйозі!) взагалі не бачили, щоб правоохоронці кидали гранати! Ха. Ха. Ха…

-Це ж неправдиві свідчення… Але це, мабуть, неможливо довести?

-Важко, але можливо. І це потрібно доводити. Так не має бути – тим більше, що це правоохоронці.

Валерія Бурлакова

Фото: Наталія Шаромова

 Источник

Останні записи про персони

Нас підтримали

Підтримати альманах "Антидот"