Як українка стала офіцером Підрозділу поліції із запобігання злочинам у США

25.08.2018

Громадське публікує матеріал ZdG на правах російськогомовного партнерства незалежних медіа Східної Європи.

Про Юлію Волд я дізналася на зібранні сусідів (neighborhood watch, як називають їх у США). На цих зібраннях сусіди по кварталу зустрічаються зі співробітниками Департаменту поліції міста Еверетт, щоб обговорити проблеми й особисто познайомитися з місцевими поліцейськими.

Офіцер під час однієї з таких зустрічей шанобливо відгукувався про Юлію та її роботу. Мене заінтригувало те, що в нашому поліцейському департаменті є емігрантка з колишнього Радянського Союзу. «Мені будь-що потрібно поговорити з нею», — сказала я собі. Утім, Юлія виявилася набагато цікавішою співрозмовницею, ніж я уявляла.

Отже, давайте почнемо від самого початку. Звідки ви приїхали? Як опинилися у США?

Я народилася в Одесі, в Україні. Уперше приїхала сюди в 1998 році з групою дітей-сиріт, яких благодійники доправили до США. Тоді я навчалася в Одеському національному університеті. Мені було 17 років. Після закінчення вишу з дипломом математика я назавжди переїхала сюди. Це був 2003 рік. У Департаменті поліції Еверетта працюю з 2011 року, тобто 7 років.

Як ви вирішили стати офіцером, адже за фахом ви математик?

Коли мені виповнилося 30, закортіло зробити щось значуще в житті і я вирішила взяти участь у патрулюванні (ініціативі, коли цивільні їздять в патрульній машині з черговим поліцейським і він розповідає, як працює поліція). Це одразу мені дуже сподобалося.

Що вам найбільше подобається у вашій професії?

Елемент непередбачуваності. Ти не знаєш, що станеться наступної миті. Раніше я працювала в банківській сфері. Я знала на місяць наперед, що відбуватиметься щодня. З нинішньою службою я уявлення не маю, що станеться завтра, і це мені дуже подобається.

Зміна професії радикальна, але, закладаюся, що ваші математичні й аналітичні навички стають у нагоді, чи не так?

Звичайно. Насправді я досить балакуча, мені подобається спілкуватися з людьми. Мені бракувало цього на попередній роботі. Тепер я завжди на вулиці, розмовляю з людьми й насолоджуюся цим. Найбільше пишаюся тим, що стала переговорницею зі звільнення заручників. По суті, саме через те, що мені подобається спілкування з людьми. Хоча, нині більше працюю над попередженням злочинності. Проводжу багато кампаній, інформуючи громадськість — як убезпечити свої будинки чи бізнес від злодіїв, як захиститися від збройного нападу тощо.

Наскільки важко жінці, а надто емігрантці, стати офіцером поліції?

Я від самого початку знала, чого хочу від життя. Тут мені надали можливість шукати й знайти мою справжню пристрасть. Що стосується труднощів, я думаю, що в Америці набагато простіше, ніж у моїй рідній країні. Я розумію, що вдома не змогла б зробити собі ім’я, якби не була знайомою з кимось, якби не мала правильних зв’язків і купи грошей. Тут у мене немає нікого, хто міг би підтримати мене, я сама з дітьми. Моя мати, бабусі й дідусі, всі вдома. Але, відверто кажучи, будь-яку перепону, з якою я стикалася, було набагато легше подолати, адже можливостей вдосталь.

До речі, крім мене, в нас ще двоє офіцерів-українців, вони брати. Емігрували, коли їм було 4 і 6 років.

Офіцер Підрозділу поліції із запобігання злочинам у США Юлія Волд (праворуч) Фото: Everett Police Department

Я б не сказала, що стати офіцером надто важко. Я пройшла письмовий тест, який включав, зокрема, математику, а відтак — іспит на фізичну підготовку: біг на 300 метрів, 1,5 милі та мінімум 70 відтискань за хвилину. Потім була доволі сувора й довготривала перевірка, адже більшу частину життя я провела за межами країни. Вони також зв’язалися з моїми бабусями та дідусями в Україні. Також пройшла тест на поліграфі. Тобто вони перевірили, що я за людина, перш ніж винайняти мене й дати до рук зброю. Потім була співбесіда з начальником поліції. І після перевірки зору й медичного огляду мене взяли на роботу. У 2011 році я вступила в Поліцейську академію. Навчання тривало 5 місяців, а потім ми провели 4 місяці польової підготовки, тобто тут, на місці.

Як ви даєте раду з меншинами, надто коли виникає мовний бар’єр? Чи маєте ви необхідні ресурси для меншин?

Звісно. У нас є кілька двомовних або навіть багатомовних офіцерів. Ми також маємо спеціальну телефонну лінію, де працюють перекладачі.

Окрім мовного бар’єру, чи виникають інші складнощі з меншинами? Як ви розумієтеся з людьми, які не знають, як діють закони у США?

Ми пояснюємо їм. Спілкування з громадськістю є частиною служби. Мені набагато простіше зв’язатися зі спільнотою мігрантів, адже я сама мігрантка. По суті, це перше, про що я їм кажу. Тут, у Community College в Еверетті є форуми для біженців, які приїжджають з багатьох країн світу. Перше питання, яке я ставлю їм — звідки вони і яким був їхній попередній досвід спілкування з поліцією. Більшість із них каже, що мали негативний досвід роботи поліції в їхній країні. Тоді я пояснюю, чого їм очікувати від нас. Наприклад, кажу, що, якщо їх зупинить дорожна поліція, вони повинні залишатися в машині, поклавши руки на кермо.

Одного разу я допомогла чоловікові, який був наляканий і боявся зателефонувати у 911, коли інший водій врізався в нього, але втік з місця пригоди. Він не знав, що робити.

Чи був у вас день, який особливо запам’ятався? Ви згадали про перемовини зі звільнення заручників…

Так, я вхожу до команди перемовників зі звільнення заручників, яка, своєю чергою, є частиною спецназу — SWAT. Вони входять до тактичної групи, тобто людей, які виламують двері, приблизно, як це показують по телевізору. Також є координатори, які поставляють обладнання, і 6 переговорників. Я одна із цих 6 людей. Наша задача — мирно визволити із забарикадованого будинку людину. Приміром, це може бути людина із суїцидальними нахилами або заручник. На жаль, вирішення проблеми не завжди буває мирним.

Під час перемовин у нас різні ролі: головний перемовник — це єдина людина, яка безпосередньо веде переговори. Є тренер, він прослуховує телефонну розмову і робить помітки. Також є людина, яка підтримує зв’язок між командою перемовників, тактичною групою і командним центром. Окрема команда збирає інформацію про людину, з якою маємо справу: про членів його родини, проблеми, чи має він психічні захворювання тощо. Тобто в кожного своя задача.

Нещодавно я була головним перемевником. Мене відправили до чоловіка, він був п’яним і погрожував застрелити своїх батьків. На щастя, батьки зуміли вибратися з будинку, а я залишилася вести перемовини з ним. Переговори йшли важко, адже він здебільшого вигукував образи, а не говорив. Приблизно за 8 годин я нарешті переконала його здатися. Привезла його до відділку і дала виспатися, позаяк він був сильно п’яний. Я рада, що нам удалося мирно владнати ситуацію і ніхто не постраждав. Це фантастичне відчуття, коли ти зумів залагодити конфлікт мирно.

Які зміни відбуваються в поліції, коли приходить новий президент країни? Чи є наступництво, незалежно від політики?

Це на нас узагалі не впливає, адже президент є частиною федерального уряду. На рівні штату є власні закони, й інколи вони суворіші за федеральні. Тут, приміром, ми під керівництвом штату Вашингтон і власного муніципалітету міста Еверетт.

Ви казали, що маєте дітей. Якого вони віку?

У мене двоє хлопчиків, 14 і 11 років. Вони хороші та дисципліновані діти. Добре навчаються. Один з них — фантастичний плавець, другий займається легкою атлетикою та грає у футбол. Тобто вони дуже активні. Я стежу за тим, щоб вони були зайняті і щоб мали власні обов’язки.

Якби ви почали заново, пройшли б цей шлях вдруге?

Поза всяким сумнівом. Мені подобається моя робота. Відколи я почала тут працювати, в мене було дві операції на коліні й проблеми із сухожиллям, це було не надто весело. Але я не вагаючись ухвалила б це рішення знову.

Джерело