На терезах обставин
16.02.2017
Інститут призначення покарання в правовій державі є одним із найважливіших правових інститутів, оскільки безпосередньо стосується основних прав і свобод людини, які згідно зі ст. 55 Конституції захищаються судом. При цьому необхідно враховувати, що в деяких випадках суд може суттєво пом’якшити відповідальність особи. В яких саме? З’ясуємо це.
Достатність і необхідність
Покарання як захід державного реагування на осіб, котрі вчинили кримінальне правопорушення, є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності, роль і значення якого багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації. Застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, на якому суд вирішує питання, визначені ч.1 ст.368 Кримінального процесуального кодексу, та яке виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки як самого правопорушення, так і особи, котра його вчинила.
Покарання завжди має особистий, індивідуалізований характер, а його призначення і виконання можливе тільки щодо особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення. При цьому призначення необхідного і достатнього покарання певною мірою забезпечує відчуття справедливості як у потерпілого, так і суспільства.
Стаття 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод проголошує одну з головних цінностей демократичного суспільства: беззастережну заборону катування та нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання.
Європейський суд з прав людини в справі «Тайрер проти Великої Британії» №ECH-1978-S-002 встановив, що пан Тайрер у 15 років був визнаний винним у нападі в школі на старшокласників та заподіянні їм тілесних ушкоджень, за що його було засуджено до трьох ударів різкою. «Суд дійшов висновку, що з огляду на факти справи рівень страждань не був досягнутий, і, таким чином, покарання, покладене на пана Тайрера, не було «нелюдським» у значенні ст.3 конвенції. Між тим Суд вирішив, що в покаранні, якому було піддано заявника, елемент приниження досяг рівня, який дає підставу для визнання його таким, що принижує гідність, отже, порушує ст.3 конвенції. Кваліфікуючи поводження як таке, що принижує гідність, Суд виходить із того, що може бути відсутня ознака публічності. Інакше кажучи, поводження/покарання є таким, що принижує, навіть якщо жертву було принижено в її власних очах», — ідеться в рішенні.
Згадані в конвенції фундаментальні вимоги щодо прав людини і основоположних свобод відображені й в національному законодавстві. Зокрема, в ч.3 ст.50 Кримінального кодексу зазначено, що покарання не має на меті завдати засудженій особі фізичних страждань або принизити її людську гідність. Згідно з приписами ст.8 КПК кримінальне провадження здійснюється з дотриманням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Таким чином, за змістом стст.50, 65 КК, особі, яка скоїла злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для виправлення та попередження скоєння нових злочинів. Це покарання має відповідати принципам законності, обґрунтованості, справедливості, співмірності та індивідуалізації, що є системою найбільш істотних правил і критеріїв, які визначають порядок та межі діяльності суду під час обрання покарання. Суд повинен ураховувати ступінь тяжкості злочину, конкретні обставини його скоєння, форму вини, наслідки цього діяння, дані про особу, обставини, що впливають на покарання, ставлення особи до своїх дій, інші особливості справи, які мають значення для забезпечення відповідності покарання характеру та тяжкості злочину.
У роз’ясненнях, які містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003 №7 (зі змінами), зокрема в п.1, звертається увага на те, що суди при призначенні покарання мають суворо дотримуватися вимог ст.65 КК стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через них реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, а в п.3 наголошується на тому, що, встановлюючи ступінь тяжкості злочину, суди повинні виходити з класифікації злочинів (ст.12 КК), а також із особливостей конкретного злочину й обставин його скоєння (зокрема форми вини, мотиву й мети, способу, стадії скоєння, кількості епізодів злочинної діяльності, характеру і ступеня тяжкості наслідків, що настали).
Так, Апеляційним судом Чернігівської області (справа №735/585/16-к) до обвинуваченого за ч.2 ст.286 КК застосовано положення ст.75 КК. В той же час Апеляційний суд Київської області (справа №370/430/16-к) за цією ж частиною статті в іншому кримінальному провадженні не знайшов підстав для застосування до винного положень ст.75 КК.
Отже, обираючи певний вид та міру покарання (строк, розмір, суму), суд окремо щодо кожного кримінального правопорушення і кожної конкретної особи повинен ураховувати, чи є воно необхідним і достатнім для виправлення особи, запобігання скоєнню як нею, так і іншими особами злочинів, а також зважати на інші обставини в провадженні, які можуть вплинути на вибір судом певних його видів і міри.
Нюанси основного покарання
Обираючи особі покарання, суд повинен керуватися ст.51 КК та призначати його в межах санкції відповідної частини статті кримінального закону. Якщо мінімальна межа покарання в санкції не вказана, суд має керуватися мінімальною межею, встановленою для відповідного виду покарання, про що йдеться в «Загальній частині» цього кодексу.
Якщо санкція статті є альтернативною, тобто передбачає кілька видів основного покарання, визначеного ч.1 ст.52 КК, суд повинен обрати один вид основного покарання з-поміж перелічених у ній (ч.4 ст.52 КК) і згідно з вимогами ч.2 ст.65 КК мотивувати у вироку, чому саме його він вважає за доцільне застосувати. При цьому відповідно до постанови Пленуму ВСУ «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003 №7 призначенню покарання, нижчого від найнижчої межі, передбаченої санкцією статті (частини статті) «Особливої частини» КК, не перешкоджає згадка у статті про альтернативне, більш м’яке покарання.
Разом з тим вихід суду за мінімальні межі санкції можливий тільки в окремих випадках, установлених законом, коли в цьому виникає потреба.
Відповідно до ч.3 ст.65 КК підстави призначення більш м’якого покарання визначено ст.69 КК.
За змістом ч.1 ст.69 КК, при вирішенні питання про можливість застосування більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті, суд повинен установити кілька обставин (не менш як дві), що пом’якшують покарання, та мотивувати, як саме вони істотно знижують ступінь тяжкості злочину. Водночас необхідно звернути увагу на те, що суд позбавлений можливості застосувати зазначену норму закону до особи, яка вчинила корупційне кримінальне правопорушення.
Правила пом’якшення
До обставин, що пом’якшують покарання, належать згадані в ч.1 ст.66 КК і визнані судом такими на підставі ч.2 цієї статті.
Так, ухвалою Апеляційного суду Одеської області (справа №493/2355/14-к) апеляційну скаргу обвинуваченого було задоволено частково, змінено вирок щодо нього за ч.1 ст.213 КК та засуджено із застосуванням ст.69 КК до штрафу в розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (1700 грн.) Як сказано в рішенні, суд першої інстанції, визнавши наявність трьох обставин, що пом’якшують покарання, а саме: визнання вини, щирого каяття та пенсійного віку обвинуваченого — не розглянув можливості застосування ст.69 КК.
Таким чином, законодавець дав суду право у виняткових випадках, з огляду на індивідуальні особливості вчиненого правопорушення та особу винного, призначити більш м’яке покарання.
При цьому застосування зазначеної норми матеріального закону не є обов’язковим для суду, а є його дискреційним повноваженням (судового розсуду). Тобто можливість вибору одного з юридично дозволених варіантів правозастосовного рішення, що є умовою ефективного правозастосування норм права суб’єктами застосування для прийняття правильного, законного та обґрунтованого рішення.
Необхідно також ураховувати, що, визначаючи конкретний вид і міру (строк, розмір, суму) більш м’якого покарання, суд зобов’язаний виходити з мінімальних і максимальних його меж, установлених для цього виду покарання у відповідних нормах «Загальної частини» КК.
Так, ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ (справа №5-5366км12) касаційну скаргу прокурора було задоволено частково. Вирок судів першої та апеляційної інстанцій було змінено. Зокрема, із застосуванням ст.69 КК особу засуджено до 6 місяців арешту.
Як зазначено в рішенні, ч.2 ст.63 КК передбачено позбавлення волі на строк від 1 до 15 років, за винятком випадків, установлених «Загальною частиною» КК. Проте суд, не врахувавши вимог кримінального закону, призначив покарання у вигляді позбавлення волі на 6 місяців, що є меншим від мінімальної межі позбавлення дорослих осіб волі на певний строк (керуючись ст.69 КК, суд може обрати позбавлення волі на строк, менший від найнижчої межі, передбаченої законом за такий злочин, але не менш ніж на один рік).
З огляду на те що покарання є формою реалізації кримінальної відповідальності, якої підсудний не уникав, ураховуючи другорядну роль кари як мети покарання, його поведінку за період кримінального провадження, а також те, що він скоїв злочин середньої тяжкості, не мав корисливого мотиву, позитивно характеризується, має 2-у групу інвалідності, визнав вину, щиро розкаявся й активно сприяв розкриттю злочину, й те, що обставин, котрі обтяжують покарання, у справі не встановлено, колегія суддів пом’якшила засудженому покарання із застосуванням ст.69 КК і призначила йому покарання у вигляді арешту на 6 місяців.
Також ухвалою Апеляційного суду Харківської області у справі №642/11430/14-к апеляційні скарги заступника прокурора Харківської області та прокурора в кримінальному провадженні задоволено. Особі призначено покарання за ч.1 ст.191 КК у вигляді штрафу в розмірі 30 н.м.д.г. (510 грн.) з позбавленням права обіймати будь-які посади, пов’язані з розпоряджанням матеріальними цінностями, строком на один рік. Як сказано у вироку, суд першої інстанції, призначаючи особі покарання у вигляді штрафу в розмірі 20 н.м.д.г., на порушення ч.2 ст.53 КК, не звернув уваги на те, що згідно із ч.1 ст.69 кодексу суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для такого виду покарання.
Таким чином, необхідно розрізняти межі санкції статті «Особливої частини» КК, за рамки якої суд може вийти, та межі санкції кримінально-правової норми, порушити які суд не вправі в жодному випадку. Незважаючи на певний структурний поділ КК, його слід розглядати як цілісний кодифікований нормативний акт, а не як окремі частини, між якими існує суто формальний зв’язок, а тому норми «Особливої частини» мають базуватися на нормах «Загальної частини».
Крім того, застосовуючи ст.69 КК, суд повинен у мотивувальній частині вироку (п.2 ч.3 ст.376 КПК) зазначити, які саме обставини справи і дані про особу винного він визнає такими, що істотно знижують ступінь тяжкості злочину і впливають на пом’якшення покарання, а в резолютивній (ч.4 ст.376 КПК) — послатися на ст.69 КК. Невиконання цих вимог є порушенням законності судового рішення, передбаченого ст. 370 КПК.
Ризик помилки
Якщо санкція відповідної частини статті КК не містить мінімальної межі відповідного виду покарання, то при призначенні мінімальної межі покарання, що встановлена для цього виду покарання «Загальною частиною», посилання на ст.69 КК є помилковим.
При застосуванні положень ст.69 КК суд також має звертати увагу на те, що обрання більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, можливе за кожний окремий злочин, а тому, перш ніж призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів (ст.70 КК) чи вироків (ст.71 КК), суд має попередньо обговорити питання про доцільність застосування ст.69 КК за кожний злочин окремо, оскільки застосування положень цієї статті щодо покарання, остаточно визначеного за сукупністю злочинів чи вироків, є неприпустимим. Така позиція законодавця відображена в п.8 постанови Пленуму ВСУ «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003 №7.
Між тим слід звернути увагу, що суд не має можливості призначити особі основне покарання, нижче від найнижчої межі, окресленої в санкції статті (частини статті) «Особливої частини» цього кодексу, або перейти до більш м’якого виду основного покарання, не встановленого в санкції статті, якщо є необхідність застосування до особи обов’язкової норми матеріального закону, передбаченого ч.4 ст.71 КК, згідно з якою остаточне покарання за сукупністю вироків (крім випадків, коли воно визначається шляхом поглинення одного покарання іншим, призначеним у максимальному розмірі) має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.
Крім того, суд не має права використовувати згадану норму в тих випадках, коли санкцією закону, за яким засуджується особа, передбачено лише таке покарання, яке з огляду на її вік чи стан не може бути до неї застосоване (наприклад, через вагітність). Тоді суд за наявності підстав може звільнити особу від кримінальної відповідальності (стст.44—48 КК), а за їх відсутності — постановити обвинувальний вирок без призначення покарання (п.4 ч.1 ст.368 КПК).
Так, ухвалою ВСС №5-3853км14 змінено вирок Білгород-Дністровського міськрайонного суду
Одеської області та ухвалу Апеляційного суду Одеської області та особу засуджено за ст.395 КК без призначення покарання.
Таким чином, призначення покарання як етап застосування кримінально-правових норм полягає в обранні судом відповідно до вимог КК конкретної міри покарання особі, яка визнана винною у вчиненні кримінального правопорушення, і закріпленні цього рішення в обвинувальному вироку. Водночас при призначенні покарання суд повинен ураховувати безліч факторів, що мають місце як у момент вчинення особою кримінального правопорушення, так і після нього. Ці фактори мають стати показником позитивних чи негативних тенденцій виправлення винного, зниження його рівня деліктоздатності й засвідчити своєрідний процес декриміналізації особи, тобто бути підставою призначення менш суворого покарання, ніж передбачено в законі, або засвідчити відсутність таких підстав. При цьому в розрізі окреслених норм права суд при розгляді кримінального провадження зобов’язаний забезпечувати точне й неухильне дотримання чинного законодавства.
Віктор ОНИЩУК, помічник судді Апеляційного суду м.Києва
