Завадити катуванням: місія неможлива?
25.12.2018
Чи боялись Ви особисто колись стати жертвою катувань? Або нелюдського поводження? Більшість навіть не думали про це, а дарма. Бо, повірте, на жаль, такий ризик для більшості з нас зберігається протягом життя.
Й мова не лише про ризики катування в ході бойових дій, у тюрмі або в поліції (цього, до речі, також вистачає). Це може статись з вами, або вашими близькими і в лікарні, і в інтернаті, і в транзитній зоні аеропорту та навіть у хоспісі.
На жаль, система закритих установ, яких у країні понад 4000, все ще є досить безжальною до тих, хто там утримується.
Кожного разу, коли я бачу повідомлення про знущання над людьми з інвалідністю в інтернаті; побиття в поліції або знущання в тюрмі, я автоматично ставлю себе на місце постраждалого та внутрішньо здригаюсь.
Свого часу, у ході моніторингів дотримання прав людини я бачив багато подібних історій, та маю уявлення, наскільки злою та безкарною може бути система, якщо вона працює поза контролем.
Саме тому, ратифікація Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань в 2006 та створення спеціального механізму протидії катуванням в Україні в 2012 (національний превентивний механізм проти катувань та жорстокого поводження, або НПМ) свого часу стало своєрідним проривом, який давав надію на покращання ситуації.
Згідно з прийнятими невдовзі нормативними актами, громадськість отримала можливість регулярно відвідувати місця несвободи, ознайомлюватися з умовами перебування, спілкуватись з людьми, що там утримуються, знайомитись з документами. Тобто повний доступ.
Вважалося, що створення такого органу дозволить не лише контролювати те, що відбувається за дверима закритих установ, але й покращить умови перебування у них.
Суспільство начебто отримало такого собі “сторожового пса”, який буде охороняти права людини.
З часу створення НПМ минуло вже 6 років. Національний превентивний механізм начебто працює та відвідує місця несвободи. Але ж чому сьогодні, у 2018-му році, ми все ще жахаємося від того, що відбувається з людьми в закритих установах? Таких, як психіатрична лікарня у місті Барвінкове, що на Харківщині.
Чому всі шість років попри те, що НПМ існує, звіти омбудсмана щодо місць несвободи містять схожі жахливі описи ситуації та схожі рекомендації, а на них, здається, вже не звертають уваги?
У 2015-му році оцінка спроможності механізму протидії катуванням в Україні, яка була проведена експертом Ради Європи Георгієм Тугуші, вказувала на те, що, механізм має потенціал для того, щоб стати потужним органом з попередження катувань та жорстокого поводження в Україні, але за певних умов.
Ще тоді він вказував, що для цього треба залучати більше громадськості до візитів, надавати її представникам право самостійно відвідувати місця несвободи та намагатись охопити якомога більше установ регулярними відвідуваннями.
Також, у звіті було зазначено, що “…НПМ має краще використовувати ресурси з метою підвищення свого впливу, сприяння виконання рекомендацій, привернення більшої уваги уряду….” та “зменьшити роботу з індівідувальними скаргами”.
Фактично експерт вказав на те, що НПМ повинен гучніше повідомляти суспільству про проблеми, критикувати уряд та добиватися змін. Тобто лаяти та кусати.
На жаль, зауваження експерта, надані три роки тому, залишись неврахованими. Так, оцінка ефективності НПМ в Україні, проведена Харківським інститутом соціальних досліджень за допомогою офіса-координтора проектів ОБСЄ в Україні, вказує на те, що НПМ так і не зміг розвинутись до повноцінного органу протидії катуванням.
Головне, це те, що кількість відвідувань в рамках національного превентивного механізму критично мала. Фактично кожного року відвідується не більше 5-6% місць несвободи. Таким чином, наш “сторожовий пес” охороняє лише незначну частину “двору”.
Незначна кількість візитів до місць несвободи також веде до того, що частина представників громадськості не залучається до візитів довгий час і фактично втрачає мотивацію до подальшої участі у схемі відвідувань.
Громадськості у НПМ взагалі відводиться другорядна роль в організації моніторингової діяльності та написанні звітів.
Наприклад, у період зміни омбудсманів громадськість взагалі не залучалась до візитів довгий період часу. Разом з тим, значна частина візитів, які здійснюються в рамках НПМ, не є превентивною діяльністю – це перевірка скарг, що надійшли в офіс.
Таким чином, діяльність НПМ полягає в тому, що працівники офісу омбудсману перевіряють повідомлення про порушення прав людини і для цього залучають громадськість. Це забирає ресурс у системної роботи зі збору, аналізу та усуненню недоліків у місцях несвободи в цілому та не дозволяє діяти на випередження порушень.
Слабка модель омбудсмана, яка існує в Україні, не передбачає жодних серйозних важелів впливу на порушників, крім публічної критики і відкритого обговорення проблем. Але й це могло би бути міцним інструментом, якби використовувалось.
Системні проблеми в місцях несвободи досить слабо комуніковані у публічній сфері – омбудсман практично не презентував свої звіти перед Верховною Радою з 2014-го року, слабко презентує звіти у засобах масової інформації.
Тобто, наш “правозахисний пес” ані лає, ані кусає. Це призвело до того, що НПМ вже не розглядається міністерствами і відомствами як щось серйозне, з чим треба рахуватися. І більшість системних порушень прав людини в місцях несвободи, що існували у 2012-му році, тривають і надалі.
Але все не так безнадійно – як завжди, в Україні, поряд зі “зрадою” кується “перемога”. Доброю новиною для всіх нас є те, що роль, яку національний превентивний механізм із запобігання катуванням та жорстокому поводженню повинен був виконувати з 2012-го року, більше не є унікальною.
Як це зазвичай відбувається в українському суспільстві, там, де держава не впоралась із завданням, її роботу доводиться виконувати громадськості.
Саме тому, сьогодні вже існує значна кількість проектів і організацій, які займаються відвідуванням місць несвободи в Україні і використовують звіти для адвокації позитивних змін.
Наскільки НПМ зможе співпрацювати з ними, використовувати їхній досвід та незалежність – питання залишається відкритим.
Зрозуміло одне: НПМ в тому вигляді, в якому він існував роками, сьогодні вже не потрібен – сучасне українське суспільство потребує сучасного та ефективного органа протидії катуванням.
Такого, який зможе домогтися досягнення позитивних системних змін у місцях несвободи.
Такого, який буде більше використовувати потенціал громадськості.
Такого, який буде невпинно розповідати про больові точки та змушувати владу покращувати дотримання прав людини в місцях несвободи.
