“Теорія розбитих вікон” під іншим кутом
28.11.2018
Нещодавно у Верховній Раді вчергове гучно анонсували намір запозичити міжнародний досвід і ухвалити аналог “закону Меган”, який начебто пропонується спрямувати на “боротьбу з педофілами”.
Але аналіз тексту законопроекту №6607 від 21.06.2017, розробленого групою депутатів, показав, що він містить чимало ризиків для прав людини, і в реаліях чинної системи є всі можливості зробити його інструментом для цькування та переслідувань.
Зауважу, що це не перша спроба перейняти популярні іноземні практики й теорії для змін у кримінальній юстиції, зокрема й в Україні, для звуження прав людини та збільшення можливостей держави встановити контроль над громадянами. Ми бачили це в спробах протягти закон про “презумпцію правоти поліцейського” з його дивними тезами про зупинення транспорту без підстави і безумовне підкорення працівникові поліції. Ми бачили це в позиції керівництва поліції і радників міністра МВС, які кидалися виправдовувати випадки поліцейської жорстокості або казали, що “то був виняток з правил”. Ми спостерігали це під час тривалих дискусій між громадянами і поліцією про те, що є підставою для проведення поверхневого огляду і де та межа, коли він перетворюється на обшук, а незгода з ним — на “непокору поліції”. Саме тому маємо розуміти, що використання міжнародного досвіду або досвіду розвинутих країн і посилання на нього не завжди є позитивним для наших громадян, особливо якщо це стосується звуження їхніх прав або запровадження обмежень — усі ми добре знаємо, чим вимощена дорога в пекло.
Розгляньмо як приклад такого передового досвіду “теорію розбитих вікон”. Останнім часом вона набула такої популярності, що з її допомогою беруться тлумачити речі, геть далекі від кримінології. Просте пояснення причин зростання злочинності, яке ілюструє батьківську тезу “куритимеш — докотишся до в’язниці”, легко сприймається і широкими верствами населення, і професіоналами. Про теорію пишуть і говорять усі, її вподобали навіть поліцейські, які відверто не сприймають академічного підходу до правоохоронної діяльності і зневажають “теоретиків”. Правда, іноді, плутаючись, вони називають її “теорієюрозбитих ліхтарів”. Однак було б великою помилкою вважати, що кримінологічна теорія, ставши популярною, може залишитися в рамках “наук-попу”, який просто цікаво обговорювати. Як у США, так і в нас її беруть на озброєння і кладуть в основу стратегій правоохоронної діяльності. Що, звісно, має свої наслідки. Особливо це важливо для України, де набули поширення тільки ключові тези теорії, що часто призводить до маніпуляцій і рішень, які можуть бути неекологічними в наших обставинах. Очевидно, що глибоко вникати в суть теорії та дискусій навколо неї ніхто не має часу. Тому розповімо коротко.
“Теорія розбитих вікон” — кримінологічна теорія, що стала набула поширення на початку 1980-х, після опублікування статті Джеймса Вілсона і Джорджа Келлінга. Ключовою гіпотезою теорії є твердження, що в анонімному урбанізованому середовищі, яким є сучасне місто, соціальні норми не такі виразні й не так чітко контролюються. Загалом — багато “нічийного” простору й анонімності, і якщо ви раптом вирішите вчинити щось асоціальне, то далеко не завжди вас зупинятимуть і каратимуть. Відповідно, безкарне порушення дрібних норм або видимі наслідки цього (ті самі розбиті вікна, сміття, графіті, порушення правил паркування, публічне вживання алкоголю й наркотиків) є сигналом до того, що соціальний контроль у цих випадках став слабким і що по якімсь часі це призведе до тяжчих порушень або злочинів. Природним висновком із цього є й зворотна теза — посилення боротьби з дрібними порушеннями порядку дасть зниження злочинності в цілому.
Один з авторів теорії Джордж Келлінг багато разів надавав консультаційні послуги органам місцевої влади та підрозділам поліції. Так, 1985 року його найняло управління транспорту Нью-Йорка, потім він консультував поліцейські управління Бостона і Лос-Анджелеса. Однією з ключових тез реалізації теорії на практиці в той період стала активна боротьба поліції з нанесенням графіті на громадський транспорт, що було модою в період зародження хіп-хоп культури.
“Теорія розбитих вікон” стала мейнстримом, коли її взяли на озброєння Рудольф Джуліані, який 1993 року став мером Нью-Йорка, і член його команди Вільям Браттон — колишній керівник транспортної поліції Нью-Йорка, якого Джуліані зробив комісаром поліції. Вони посилили заходи впливу і спрямували зусилля поліції на боротьбу із “зайцями” в транспорті; людьми, які відкрито вживали алкоголь або справляли потребу в не призначеному для цього місці; любителями малювати графіті та ін. Також поліція взялася за нелегальних мийників вікон автівок, що окупували світлофори міста. Усі порушники отримували штраф або їх заарештовували.
Слід зазначити, що протягом наступних 20 років Нью-Йорк справді став набагато безпечнішим, і на його вулицях поменшало злочинів. Прихильники практичного застосування “теорії розбитих вікон” записують це на свій рахунок, а Джуліані неодноразово робив тезою своїх передвиборних кампаній. Однак є й інша точка зору. Деякі дослідники не виявили зв’язку між зниженням злочинності і політикою, заснованою на “теорії розбитих вікон”. Вони зазначають, що в цей період злочинність знижувалася в США в цілому. Навіть у містах, де теорія не застосовувалася. Вони вважають, що набагато більший вплив на показники злочинності в Нью-Йорку мало істотне зниження рівня безробіття і зростання рівня життя.
Теорія залишається теорією до того моменту поки її не підтвердять в умовах експерименту. Природно, що наука не може визнати достовірними результати її практичного застосування в Нью-Йорку — надто багато політики, соціальних та економічних чинників, які впливають на кінцевий результат.
Що ж до наукового підтвердження теорії, то тут не все так просто. Основні її тези підтверджувалися в кількох експериментах. Так, наприклад, у місті Ловелл (Массачусетс) вчені Гарвардського університету й університету Суффолк застосовували теорію в 34 найпроблемніших точках з високим рівнем злочинності. У половині обраних точок місцева влада почала регулярно прибирати сміття, лагодити ліхтарі, ставити нові замки на дверях; поліція — заарештовувати за дрібні порушення, працювати з наркозалежними й людьми з психічними розладами; громада — допомагати безхатькам. У другій половині поліція і влада працювали у звичайному режимі. Як результат — з точок, що отримували від влади додаткову увагу, кількість дзвінків до поліції скоротилась на 20%. Дослідження також виявило, що просте підтримання вулиць і дворів чистими має більш істотний вплив на безпеку, ніж збільшення кількості арештів за дрібні порушення, а посилення соціальних сервісів узагалі не впливає на рівень злочинності.
Також деякі дослідники стверджують, що для розв’язання проблем зі злочинністю треба не стільки посилювати тиск на громадян, скільки опікуватися ними — підвищувати їхній освітній рівень, створювати робочі місця, об’єднувати людей спільними проектами. Теза “не треба боротися з розбитими вікнами силами поліції, полагодьте їх” є найліпшою ілюстрацією цього підходу.
Не менш важливим практичним аспектом застосування теорії стала політика нульової толерантності в роботі поліції. Цю політику в США на початку 1990-х узяло на озброєння багато міст. Ґрунтувалася вона на реалізації системи жорстких заходів для підтримання порядку. На практиці це означало повсюдне застосування методики Stop and Frisk, коли поліція просто зупиняла й обшукувала людей, яких вважала підозрілими, без додаткових підстав. Також практикувались арешти за мінімальні порушення і жорсткі заходи в разі непокори.
Багато дослідників вказують, що підходи поліції, вироблені на основі “теорії розбитих вікон”, багато в чому змінили роботу поліції в США: вона стала більш жорсткою і схильною до застосування надмірної сили. Згодом, поряд із позитивним ефектом від роботи поліції на вулицях, почало наростати невдоволення суспільства. Людей турбувала перспектива не тільки зіткнутися зі злочинцем, а й бути підданим принизливим і необґрунтованим процедурам обшуку; зазнати образи, побиття або бути застреленим поліцейським.
Особливо страждали представники національних та етнічних меншин і мешканці бідних районів, які першими ставали об’єктом поліцейської уваги в силу стереотипів, етнічного профайлінгу й беззахисності. 2014 року проблема вийшла за рамки дискусій у пресі й наукових колах і спричинила відкрите протистояння поліції і населення в кількох містах США (Фергюсон, Сент-Луїс, Балтімор). Виник і поширився рух за права афроамериканців Black lives matter, спрямований проти поліцейської жорстокості.
Тільки після цього поліція почала розвивати інші напрями своєї роботи: з’явилися тренінги з деескалації конфліктів; з урегулювання криз і вміння спілкуватися з людьми. Однак проблеми поки що не розв’язано — агресивний стиль поліцейської роботи, заснований на політиці нульової толерантності й використанні повноважень, а не діалогу, все ще домінує.
Після випадків смерті від рук поліції та публічного обговорення на “теорію розбитих вікон” обрушилися критики. Один з авторів “теорії розбитих вікон” написав 2015 року статтю, в якій попросив не звинувачувати її в усьому, що відбувається між поліцією і громадянами. Він підкреслив, що в теорії немає тез про те, що збільшення кількості арештів і жорстка поліцейська модель є метою чи ключовими інструментами для подолання злочинності. На думку автора, теорія пропонувала використовувати весь спектр інструментів, щоб зробити міста й райони безпечнішими, а бізнес там — успішним. Робота дасть змогу подолати бідність, що вплине на злочинність. Автор також наголосив, що поліція не завжди чує думку людей, не завжди використовує всі інструменти і занадто концентрується на тих, які здаються їй найефективнішими, тобто які засновані на контролі й застосуванні сили. Однак, на думку автора, це проблема не самої теорії, а підходу до її застосування. Він наполягав, що теорія довела свою корисність на практиці.
Для того щоб зрозуміти, наскільки “теорія розбитих вікон” може бути застосована в Україні, потрібно зрозуміти, що з її положень ми могли б реалізовувати вже нині. Створювати робочі місця? Зберігати й поліпшувати міський простір? Створювати безпечні зони й маршрути для дітей? Частина з цього взагалі не потребує участі поліції.
Деякі спірні рішення на її основі вже опрацьовуються в Україні. Політика нульової толерантності як певний карт-бланш, який отримала свого часу поліція Нью-Йорка для затримань та обшуків людей сотнями в метро в 1990-х, розбурхує уяву керівництва Національної поліції України. Чого ми не бачимо — то це ефективної системи стримувань і противаг, що допомогла би громадянам, які стали жертвами незаконного насильства з боку поліції, обстоювати свої права від часів Майдану. Як і доти держава нічого не зробила для того, щоб створити ефективну систему збирання й розслідування скарг громадян на поліцію.
Відкритим також залишається питання, чи має поліція бажання й ресурс для адекватної реакції на дрібні правопорушення. І чи достатній той ресурс для того, щоб покласти край порушенням правил дорожнього руху; продажу і вживанню алкоголю; порушенню правил паркування; нелегальним забудовам? Щоб саме вирішити питання, а не вирішувати. Бо важливим є не намір покарати порушників і вибіркове покарання деяких з них, а побудова системи, в якій покарання стане невідворотним. Тільки тоді модель нульової толерантності суспільство сприйматиме як інструмент, а не як сезонне загострення або роботу для показників.
Життя покаже, що з переліченого закріпиться в нас. Проте з огляду на стосунки поліції і населення, копіювати чужий досвід поліцейської роботи потрібно дуже обережно.
