«Темрява» проти «світла»

15.05.2019

Громадський контроль

Тюремне відомство завжди було закрите від ока громадськості. Інформація про те, що відбувається за колючим дротом – тортури, вбивства, ґвалтування, приниження людської гідності та жорстоке поводження із в’язнями, вимагання грошей від їхніх родичів з боку персоналу та засуджених, лояльних до адміністрації виправних закладів, потрапляє до публічного обговорення тільки завдяки громадськості. Ця інформація завжди перебувала в суцільній таємниці, а особи із числа ув’язнених, які намагалися поширити інформацію про порушення прав людини, завжди піддавалися жорстокому переслідуванню, у тому числі й через використання статті 391 КК України, як злісні порушники режиму утримання. Ця ганебна норма залишилася ще з радянських часів (про каральну практику статті 391 КК ми багато писали, законодавчо лобіюємо її скасування).

У тюремному відомстві тривалий час (ще за часів радянщини) взагалі не існувало такого поняття, як громадський контроль. І тільки за роки української незалежності стали відбуватися візити без попередження до місць позбавлення волі. Ці візити здійснювали монітори Міжнародних місій – Європейського Комітету з питань запобігання катуванням і Комітету ООН проти катувань – після того, як Україна взяла на себе певні зобов’язання перед міжнародною спільнотою та підписала низку міжнародних договорів, зобов’язавшись вжити превентивних заходів у сфері запобігання катуванням. Тільки ці єдині інституції мали право в будь який час доби здійснити візит без попередження до будь-якої установи виконання покарань і взагалі, до будь-якого місця несвободи (також таке міг робити Уповноважений Верховної Ради з прав людини чи його представники, що відбувалося вкрай рідко).

Представники міжнародних місій мають право зустрітися з будь-яким в’язнем на умовах анонімності і зафіксувати порушення його прав. Наприклад, у далекому 2010 році, Європейський суд з прав людини перед тим, як ухвалити знакове рішення «Давидов та інші проти України» від 1 липня 2010 року (де мова йшла про порушення Україною статті 3 Конвенції захисту прав людини і основоположних свобод [катування] через масове побиття засуджених Замкової виправної колонії міста Ізяслав № 58 (ЗВК-58) силами бійців спеціальних підрозділів швидкого реагування), щоб перевірити інформацію про катування та жорстоке поводження із засудженими ЗВК-58, створив спеціальну комісію.

Тільки через міжнародне реагування стала можливою фіксація масового побиття, катувань і знущань із засуджених 89-ої виправної колонії міста Дніпропетровська (ДВК-89) у 2011 році. Саме така форма контролю (превентивні візити без попередження незалежних моніторів) сприяє запобіганню катуванням і жорстокому поводженню. Тому що після виявлення брутальних порушень прав людини Європейський комітет з питань запобігання катуванням фіксував у своєму звіті покращення ситуації в цій установі внаслідок візиту, проте акцентував увагу на брутальних порушеннях в інших закладах, таких як Олексіївська виправна колонія міста Харкова № 25 (ОВК- 25) і Стрижавська виправна колонія № 81 (СВК-81):

«На противагу цьому, у Олексіївській виправної колонії № 25, що у Харкові, та Стрижавській виправної колонії № 81, що недалеко від Вінниці, у делегації Комітету склалося враження, що жорстоке поводження з ув’язненими стало майже штатною функцію підтримки порядку та боротьби з тюремною субкультурою. Співробітники зазначених колоній використовують ретельно підібрані групи ув’язнених з метою забезпечення покірної поведінки всіх ув’язнених, з самого початку їхнього перебування в колонії. Опитані ув’язнені скаржилися на жорстоке поводження з ними в цих установах, яке може бути визначено, як катування».

Національний превентивний механізм (НПМ)

Тільки в 2006 році Україна ратифікувала Факультативний Протокол до Конвенції ООН проти катувань, яким зобов’язалася протягом року: «Створити глобальну систему регулярних відвідувань, що здійснюються незалежними міжнародними та національними органами, місць, де знаходяться позбавлені волі особи, з метою недопущення катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання» (ми про це писали).

І тільки через шість років, у 2012 році, в Україні був створений і запрацював Національний превентивний механізм (НПМ) на виконання Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань у форматі «Омбудсмен+»: візити до місць несвободи, до речі, яких в Україні близько чотирьох тисяч, почали здійснювати співробітники офісу Уповноваженого ВР України з прав людини та громадські монітори-волонтери. До місць несвободи належать не тільки установи виконання покарань, слідчі ізолятори (СІЗО) та ізолятори тимчасового тримання (ІТТ), де утримуються особи, що перебувають у конфлікті із законом, але ще й величезна кількість закритих закладів, таких як психоневрологічні установи закритого типу, установи для утримання осіб похилого віку та багато інших різноманітних специфічних закладів, у яких утримуються особи поза своєю волею під контролем держави.

Після низки візитів до цих установ і оприлюднення інформації про це у своїх звітах представники НПМ підняли перед суспільством вкрай важливі та актуальні питання, які були невідомі широкому загалу й потребували державного реагування – у першу чергу такі порушення прав людини, як катування та жорстоке поводження, нелюдяні умови утримання, ненадання медичної допомоги. Найбільшим порушником саме цих прав були й залишаються державні установи, де утримують людей під час слідства, а також система виконання покарань. Причому, якщо під час слідства правоохоронці вдаються до тортур з метою отримання зізнань у скоєнні злочину, то в місцях позбавлення волі катування, приниження людської гідності відбуваються зовсім з іншою метою. І якщо під час слідства про тортури постраждалий може розказати своєму адвокату і продемонструвати сліди катувань або поскаржитися в суді на жорстоке поводження, то особа, яка роками перебуває в закритому закладі системи виконання покарань, такої можливості не має (нам відомі приклади, коли засуджених роками утримували в камерній системі у статусі дисциплінарно покараних як злісних порушників режиму утримання за наміри оскаржити дії [бездіяльність] персоналу з подальшим застосування статті 391 КК України з санкцією до трьох років позбавлення волі).

Громадський контроль у рамках статті 24 КВК України

У квітні 2014 року на хвилі Революції Гідності у Кримінально-виконавчий кодекс України були внесені зміни, які підсилили НПМ реалізацією громадського контролю в місцях позбавлення волі. У статтю 24 КВК були внесені правки, які надали можливість помічникам-консультантам народних депутатів на громадських засадах, а також представникам громадських рад при пенітенціарному відомстві здійснювати візити без попереджень, без обмеження в часі й режимом у складі групи до 3 лікарів і 2 журналістів, адміністрація ж закладів має всіляко сприяти таким візитам.

Це дозволило представникам громадськості й журналістам не тільки робити візити без попереджень у виправні установи, спілкуватись із засудженими конфіденційно, виявляти факти порушень прав людини, а й реагувати відповідним чином. А саме – мати можливість переконатися, чи є порушення, переглянувши відповідні журнали реєстрації тілесних ушкоджень, особові справи засуджених, знаходити таємні виробничі приміщення, де засуджені працюють уночі й без забезпечення належних умов праці, фіксувати виявлені порушення, складати відповідні звіти, за необхідності – заяви про правопорушення, звернення, а також публічно розголошувати інформацію про порушення прав людини й вимагати від компетентних органів державної влади відповідних і адекватних заходів реагування.

Проте тюремне відомство завжди було закрите від громадськості, перебуваючи в «темряві», і звичайно – «темрява» проти «світла», проти візитів без попереджень, проти розголосу виявлених порушень, і тому всіляко пручається.

Монітори Харківської правозахисної групи за час існування даної норми здійснили близько сотні візитів і відвідали більше ніж п’ятдесят установ виконання покарань різного рівня безпеки з візитами без попереджень і без жодних перешкод з боку керівництва. За наслідками всіх візитів на сайті ХПГ оприлюднені звіти, зауваження і рекомендації, заяви про правопорушення, за необхідності – спрямовані в компетентні органи, а адвокати захищають десятки клієнтів із числа ув’язнених у національних і міжнародних судах.

Як пенітенціарне відомство позбулося громадської ради

Попри декларації керівництва пенітенціарної системи про відкритість і прозорість, приведення умов утримання в’язнів до європейських стандартів, спостерігається звуження функцій участі громадськості в роботі пенітенціарної системі. Наведемо такий приклад. Ще за часів «нереформованої» пенітенціарної системи, у той час, коли вона не була підпорядкована Міністерству юстиції України, а Головою Державної пенітенціарної служби України (ДПтСУ) був Володимир Палагнюк, була створена громадська рада при ДПтСУ (ГР), до складу якої увійшли представники різноманітних правозахисних організацій, у тому числі і представник ХПГ. Одним з критеріїв набору до цієї ГР була необхідність дворічної співпраці з пенітенціарним відомством. Тому до складу ГР увійшли виключно представники громадських організацій, які тим чи іншим чином мають стосунок до пенітенціарної системи. Відповідно члени ГР, користуючись повноваженнями, передбаченими статтею 24 КВК України, здійснювали візити без попереджень у місця позбавлення волі, залучали до цих візитів представників ЗМІ. Через ліквідацію ДПтСУ і підпорядкування пенітенціарного відомства Міністерству юстиції України була створення громадська рада при Мінюсті. До складу ГР увійшли 35 представників громадських організацій. Але напрями діяльності Міністерства юстиції різноманітні, тому у критерії відбору представників громадських організацій до ГР не було співпраці з пенітенціарним відомством. Відповідно і зацікавленість членів новоутвореної ГР в моніторингових візитах до закладів позбавлення волі дуже низька і про результати таких візитів, принаймні автору, не відомо. Таким чином ГР, яка опікується питанням захисту прав осіб, що перебувають у місцях позбавлення волі, знівельована і, як наслідок, громадський контроль, який відбувався до «реформування» системи, під керівництвом Дениса Чернишова знищено.

Де порушення прав людини очевидні, де їх неможливо приховати, там відбуваються перешкоди

За часів існування НПМ, статті 24 КВК України, візити в місця позбавлення волі представників громадськості та журналістів стали нормою і не мали жодних перешкод з боку керівництва установ виконання покарань. Але наведемо декілька прикладів, коли за наявності брутальних порушень прав людини, а відповідно й необхідності наслідків державного реагування, система виконання покарань в особі конкретних чиновників перешкоджала фіксуванню порушень прав людини. Таке відбувається саме тоді, коли порушення очевидні і приховати їх неможливо.

Пригадаємо один випадок, коли ще не існувало в країні НПМ, візитів громадськості в рамках статті 24 КВК України, про який згадувалося раніше в контексті звіту Європейського Комітету з питань запобігання катуванням. «Як стало відомо з неперевірених, але різних джерел, вчора, 5 липня 2011 року в пообідню годину, бійці спеціального підрозділу Державної пенітенціарної служби вчинили чергове масове побиття засуджених, цього разу 89-колонії міста Дніпропетровська». Перевірити цю інформацію представникам ХПГ тоді так і не вдалося. Після оприлюднення інформації на сайті автору на мобільний зателефонував чоловік, назвав своє ім’я – Бабець Анатолій Михайлович, посаду – начальник Управління Державної пенітенціарної служби в Дніпропетровській області, і повідомив, що ніякі бійці спецпідрозділу Державної пенітенціарної служби в колонію № 89 міста Дніпропетровськ не заводились, а події, які відбувались в цій установі – «типичная отработка», покалічених засуджених зовсім не має: запропонував персонально переконатися. Тоді, разом із прокурором, автор два дні перебував під стінами ДВК-89 із «прокурорським дозволом на візит», проте прокурор потрапив на територію ДВК-89, а представник Харківської правозахисної групи – ні.

«Шок: плачу гроші за знущання над сином?» – під таким заголовком відбулося ток-шоу на одному з центральних каналів країни з приводу порушень прав ув’язнених у виправній колонії № 77 міста Бердянська Запорізької області. Керівник ГО «Альянс Української Єдності» Олег Цвілий з помічником-консультантом народного депутата України Віталія Купрія Віктором Колбанцевим, 8-9 квітня відвідали БВК-77 і оприлюднили інформацію про катування, жорстоке поводження із засудженими в цій установі, вимагання коштів від родичів ув’язнених.

Як наслідок, 23 квітня 2019 року моніторинговій групі Харківської правозахисної групи у складі журналістів Ганни Овдієнко та Тамили Беспалої, а також Володимира Глущенка, помічника-консультанта народного депутата України Миколи Княжицького, відмовлено у візиті до Бердянської виправної колонії № 77 у порядку ст. 24 КВК України. Причиною відмови була начебто недостатність документів у представників ХПГ. Які саме документи були необхідні, представник установи не пояснив. Поліціянт, який прибув на місце, обмежився лише фіксуванням факту недопуску моніторів.

Нагадаю, що до цієї події монітори ХПГ здійснили візити до близько ста установ виконання покарань і відвідали близько п’ятдесяти колоній різного рівня безпеки (до найпроблемніших з погляду дотримання прав людини візити відбулися кілька разів).

Висновок виринає сам собою: 23 квітня 2019 року моніторів ХПГ не допустили до відвідування БВК-77 виключно заради приховування інформації про порушення прав людини.

Потім було ще кілька спроб приховати інформацію про порушення у БВК-77 вже від адвокатів у Харківському СІЗО, куди вивезли після тортур у колонії засудженого М., але адвокат Віктор Колбанцев і адвокат ХПГ Володимир Глущенко виконали свою роботу, надавши правову допомогу засудженим, постраждалим від катувань. Чекатимемо реакції від Державного Бюро розслідувань (ДБР), адже саме цій новоствореній інституції на сьогодні делеговані компетенції нагляду над дотриманням законності в місцях позбавлення волі (раніше ці функції виконувала прокуратура).

Нагадаємо також про випадок, що стався 28 лютого цього року – представник Уповноваженого ВР з прав людини в західному регіоні Світлана Семчишин та регіональний представник Уповноваженого у Львівській області Руслан Клапчукнамагалися потрапити до Держівської виправної колонії № 110, що на Львівщини. Керівник колонії Андрій Гнатів у телефонній розмові відмовився впустити моніторів до установи, пояснюючи це тим, що засуджені відсутні.

Режим особливих умов

Харківська правозахисна група висловлювала глибоку занепокоєність подіями, що відбуваються у Черкаській виправній колонії № 62 і закликала органи державної влади утриматися від застосування груп швидкого реагування (ГШР) проти засуджених. Проте не зважаючи на публічні заклики, 3 травня цього року бійці ГШР у кількості більше ніж 200 осіб розпочали на території колонії, як пояснив представник установи, загальні обшуки. У практиці вже відомі випадки, коли ГШР використовувалися для залякування засуджених, що є недопустимим у правовій державі. Завдання тілесних ушкоджень, незаконні обшуки, знищення чи пошкодження майна спецпідрозділами є прямим порушенням Європейської конвенції.

Нагадаємо, у Великодню ніч на території установи виник конфлікт між засудженими та адміністрацією. Почалася бійка, внаслідок якої постраждало четверо представників адміністрації. За однією з версій, бійку спровокували троє колишніх військових на підпитку. Конфлікт був погашений в той же день, а причетні засуджені – ізольовані. Щодо них буде вжито самих жорстких заходів державного реагування з імовірним кримінальним переслідуванням. А інші люди?! Адже в колонії відбувають покарання близько шестисот засуджених.

На перший погляд, це звичайна побутова ситуація в установі виконання покарань, яка вирішується у штатному режимі. Якщо засуджені причетні до кримінального правопорушення, викликаються представники компетентних органів і відбуваються певні дії. А в даному випадку, із залученням бійців ГШР, був витрачений величезний державний ресурс. Чи було це дійсно необхідно для розв’язання штатної конфліктної ситуацію?!

Як повідомляє Державна кримінально-виконавча служба України (ДКВС), «згідно зі статтею 105 Кримінально-виконавчого кодексу України, відповідно до пункту 2 розділу ХХІІІ Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 28.08.2018 № 2823/5, у зазначеній установі запроваджено режим особливих умов, під час якого здійснюватимуться додаткові режимні заходи. Відповідно до розділу XIV Правил внутрішнього розпорядку (ПВР), на період введення режиму особливих умов будуть тимчасово відмінені побачення». За даними ДКВС засуджені «здійснили напад та завдали працівникам установи тілесні ушкодження різного ступеню тяжкості. Один із постраждалих працівників установи госпіталізований до лікарні у тяжкому стані. У зазначеному інциденті приймало участь близько 30 засуджених».

Відповідно до статті 105 Кримінально виконавчого кодексу України (КВК), режим особливих умов у колоніях застосовується «у випадках стихійного лиха, епідемій, аварій, важливих для життєзабезпечення систем, масових заворушень, проявів групової непокори засуджених або в разі виникнення реальної загрози збройного нападу на колонію чи у зв’язку з введенням надзвичайного чи воєнного стану в районі розташування колонії посилюється охорона, нагляд за засудженими, здійснюються інші додаткові режимні заходи».

На сайті ДКВСУ не зазначена дата припинення режиму особливих умов. Режим особливих умов в закладах системи виконання покарань останній раз застосовувався у 1999 році – рівно 20 років тому.

Як каже правовий експерт ХПГ Ганна Овдієнко, «застосування до засуджених у Черкаській виправній колонії сили є неприпустимим. У будь якому разі, навіть якщо в установі й мав місце бунт. Групи швидкого реагування в колоніях мають застосовуватися лише на випадок зупинення вчинення злочину (наприклад, нападу на адміністрацію, втечі, тощо). В даному випадку вони застосовуються проти засуджених у якості покарання та залякування. Тим паче, що під час такої „зачистки“ постраждають невинуваті. Все це може стати приводом для подальшого звернення до правоохоронних органів та Європейського суду з прав людини».

Родзинка від Мінюсту

У публікації «Вхід заборонено! Або трохи про зміни ст. 24 КВК України» йдеться про законопроект № 10243, яким пропонується звузити коло осіб, які матимуть можливість здійснювати візити без попереджень до закладів ДВКС України. За час існування статті 24 КВК це вже третя спроба Мінюсту, а до цього ДПтСУ, звузити положення даної статті. Вперше такий проект був підготований ДПтСУ, та представники ГР при ДПтСУ своїм рішенням на засіданні ГР змусили зняти це питання. Вдруге відбувалося бурхливе обговорення законопроекту № 7337 від Мінюсту «Про пенітенціарну систему» на засіданні Підкомітету з питань реформування пенітенціарної системи. І тоді також звучали тези, що потрібно позбавити помічників-консультантів народних депутатів на громадських засадах права відвідувати місця позбавлення волі, тому що у депутата занадто багато помічників, і вони використовують свої повноваження не за призначенням. З цієї тези виникає запитання: «А в який спосіб народний депутат спроможний реалізувати свій депутатський мандат, як не через своїх помічників, яким він довіряє той чи той напрямок роботи?

Відповідно до тексту законопроекту № 10243, помічники-консультанти народних депутатів України, а також депутати місцевих рад позбавляються права доступу до установ виконання покарань. Також виключається й положення про можливість такого доступу для громадських рад при кримінально-виконавчій службі, серед напрямків роботи яких був саме моніторинг колоній. Показово, що перелік осіб, який залишиться у статті після змін, є дуже коротким. У нього входять представники органів державної влади, які практично завжди, стоять на боці системи, та високопосадовці, що не будуть систематично відвідувати установи виконання покарань (наприклад, Президент України). Щодо можливості відвідувати колонії представникам Уповноваженого, то на це має право сам Уповноважений Верховної Ради України з прав людини та його регіональні представники (не більше двох у кожній області). Цього явно недостатньо для моніторингу ситуації. У пояснювальній записці до законопроекту вказано, що таке обмеження вводиться через отримання посвідчень помічників-консультантів депутатів особами з «кримінальним минулим» та особами, які діють «в приватних інтересах окремих осіб». Хоча, безсумнівно, такі випадки і могли бути, однак вони скоріше були виключеннями із правил.

Депутати Верховної Ради України, що внесли проект закону № 10243, намагаються позбавити правозахисників права доступу до установ виконання покарань, а засуджених – надії на справедливість.

Стаття 22 Конституції України гласить: «Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод».

Тому ми сумніваємося, що запропоновані зміни до статті 24 КВК України мають за мету захист суспільних прав. Навпаки, це робиться з метою унеможливлення доступу громадського сектору до установ виконання покарань, запобігання фіксування та висвітлення порушень прав засуджених журналістами, запобігання подання скарг до національних інстанцій та ЄСПЛ щодо неналежних умов тримання під вартою, неналежного лікування, катування чи жорстокого поводження.