Презумпція правоти “реформаторів”?
06.12.2016
Прийнято вважати, що поліцейська реформа просунулася далі, ніж інші, проте мені важко із цим погодитися. Говорити про якісь істотні результати поки що неможливо — деякі ініціативи тільки стартували, а більша частина роботи ще не почалася. Так, справді, нова патрульна поліція на перших етапах свого існування справляла дуже приємне враження, що викликало зростання довіри до її дій. Багатьом простим громадянам на якусь мить здалося, що результату досягнуто, і поліція змінилася.
Однак ті, хто хоч трохи знає структуру і роботу поліції, відразу бачили, що системних змін не відбувається. Структура, процедури, розподіл навантаження, система відносин, показники — все залишилося так, як і було раніше. Та й самі патрульні — це всього лише одна десята від загальної кількості поліцейських, яку фактично наростили на стару систему.
А далі почало відбуватися те, що від самого початку передбачали професіонали: патрульні почали робити помилки; втомлюватися від понаднормової роботи і стресів; втрачати мотивацію; йти або деформуватися. Фактично з багатьма хлопцями відбувається те саме, що відбувалося всі ці роки з молодим співробітником міліції, — він бачить темний бік, він бачить, які відносини всередині системи, його права порушуються керівництвом, і він теж починає порушувати чиїсь права. Потім ми на виході отримуємо практично те саме, що було раніше. Єдина відмінність — у нових патрульних є додатковий конфлікт, їх протиставляють старим міліціонерам, які стигматизовані, менше отримують, але при цьому більше знають, і їм якось потрібно працювати разом.
Найнебезпечніше в цьому, на мою думку, — відсутність чіткого бачення і плану дій. Є певний набір декларацій, який на практиці виливається в різноспрямовані рухи. Начебто розігнали ДАІ, але на трасах воно є. Начебто відмовилися від показників і задекларували основним критерієм оцінки довіру, але продовжують використовувати показники, а досліджень не враховують. Розігнали “Беркут” — створили КОРД, розігнали УБОЗ — тепер говоримо про його відновлення. Хвиля люстрації, хвиля атестації, які нічого не змінили, тільки додали невизначеності в життя рядового співробітника, змусили його або задуматися про звільнення, або просто постаратися нічого не робити — тоді менше шансів щось зробити не так. Це, по-моєму, і є ключовим фактором зростання злочинності — величезна кількість працівників міліції просто намагається перечекати турбулентність, утриматися, а для цього їм потрібно робити якомога менше дій.
Є, звісно, і вплив “закону Савченко”, за який, до речі, голосували і чинний генпрокурор, і близькі до міністра внутрішніх справ депутати. Є вплив того, що патрульні не можуть забезпечити дотримання правил на дорозі, а більше нікому. Є вплив і соціальних факторів — зниження рівня життя. Але ключових чинників зростання злочинності два: дворічна ситуація невизначеності для працівника поліції і небажання працювати над безпекою разом із суспільством.
На жаль, декларація впровадження community policing залишилася декларацією — у поліції все ще немає розуміння, що прості люди — це найважливіший для них ресурс, потрібно створювати форми взаємодії з ними, залучення їх до забезпечення порядку. Є якісь тренінги на цю тему, але політики такої немає, а це означає, що ми приречені на подальше зростання правопорушень. Громада ніби отримує змішані сигнали від поліції: “ми самі впораємося, допоможіть тільки грошима” і “ситуація погіршується”.
Треба розуміти, що ця ситуація не є унікальною — поліції багатьох інших країн проходили через неї, і успішно. Це означає, що і ми можемо — за наявності політичної волі й готовності йти шляхом реальних змін. Але при цьому поліції та міністерству доведеться розлучитися зі статусом “держави в державі”, яка сама собі ставить завдання, сама себе оцінює, сама розслідує скарги на себе.
Що для цього потрібно?
Потрібно докорінно змінити систему підготовки поліцейського; потрібно змінити систему оцінювання роботи поліції; потрібно створити незалежні органи збору й розслідування скарг на поліцію.
Потрібно розпочати процес децентралізації поліції, коли роботодавцем і оцінювачем начальника поліції буде громада, а не керівництво з Києва. За два роки в цьому напрямку нічого зроблено не було.
Крім того, потрібно створити чіткі умови роботи для самих поліцейських, коли буде захищено і гарантовано їхні права; забезпечено умови праці, коли в них буде можливість розглядати своє місце роботи як стабільне.
Потрібно сприяти виникненню реальних поліцейських профспілок, які відстоюватимуть інтереси рядового співробітника. Потрібно позбутися неоплачуваного ненормованого робочого дня, потрібно створити чіткі й привабливі пенсійні, житлові та медичні програми, дати можливість підвищувати кваліфікацію, дати хороше страхування.
Усе це, звісно, коштує грошей, поза всякими сумнівами. Але щоб отримати ці гроші від донорів, потрібен чіткий план і, звісно, суттєва зміна самої системи поліції, скорочення величезної кількості клерків, керівників, які споживають великий ресурс, але не впливають на забезпечення безпеки. Простіше кажучи, потрібен якнайжорсткіший незалежний аудит системи й нещадне виконання його рекомендацій — зі скороченнями посад, відділів, департаментів. З приводу закручування гайок — мені важко зрозуміти мотивацію.
Це не перша і не остання спроба це зробити. Будь-яке силове відомство завжди прагне міняти правове поле так, щоб йому було зручніше працювати. Ясна річ, про права людини й наслідки для громадян ніхто не думає — у відомства інші завдання. Це, до речі, ще й демонстрація того, як собі уявляють місію поліції її керівники — або це озброєний орган виконавчої влади, або сервісна служба для громадян.
Пропозиції, які вже було озвучено, неприйнятні й містять занадто великі ризики для прав людини.
Так, наприклад, безпосередньо до закону про Нацполіцію планується, зокрема, ввести обов’язок поліцейського незалежно від посади, місцезнаходження і часу доби здійснювати всі можливі заходи щодо захисту громадян від протиправних посягань — так званий принцип безперервності роботи поліцейського… Це створює ситуацію, коли співробітник фактично 24 години 7 днів на тиждень на службі. Відповідно, всі його дії можна розглядати як дії та вимоги посадової особи, що, зрозуміло, призведе до зловживань, коли фактично кожна людина з корочками може вимагати чого завгодно від людини без них. Зловживання цією нормою призведе до численних порушень і виконання незаконних наказів з боку “анонімних” співробітників поліції, яких без індивідуальних жетонів буде важко притягти до відповідальності
У змінах до ст. 263 КУпАП “Строки адміністративного затримання” пропонується для деяких видів адміністративних правопорушень збільшити строки затримання з 3 до 24 годин. Ключові ризики для прав громадян у реалізації цієї норми полягають у тому, що співробітники поліції отримують можливість маніпулювати цією нормою, утримуючи людину для оперативних цілей до 24 годин. Також очевидно, що це істотно збільшить навантаження на ІТТ, де й зараз ситуація катастрофічна — некомплект персоналу понад 50%, люди не призначені на посади, зарплата конвоїра не досягає і 3 000 грн, і вони масово йдуть у Нацгвардію, бракує конвойних авто і всього для них необхідного, дуже важко надати медичні послуги затриманим.
Додаткове навантаження призведе до негативних наслідків. У разі подовження затримання до 24 годин багатьох людей є ризик, що деяких затриманих просто не везтимуть до ІТТ (тому що ІТТ апріорі набагато менше, ніж відділів поліції), і людей триматимуть де попало і як попало. Тим же, кого довезуть, не зможуть надати людські умови утримання.
Інша озвучена зміна в ст. 266 КУпАП містить положення, коли огляд на алкогольне або наркотичне сп’яніння при відстороненні від керування транспортним засобом проводиться працівником поліції без свідків (зараз при двох свідках). Це неминуче знижує його об’єктивність, неупередженість, довіру до його результатів і створює очевидні корупційні ризики.
Фактично ми створюємо ситуацію, коли слово людини буде проти слова працівника поліції. Очевидно, що в такому вигляді “презумпція правоти” не повинна розглядатися парламентом. Це рішення просто неекологічне і спричинить для суспільства більше негативних наслідків, ніж позитивних.
Водночас незрозуміло, чому правозахисні організації не залучили на етапі підготовки цих змін, а Національна поліція робила їх у своєму “поліцейському” світі.
Але ми не втрачаємо надії, що в поліції є вікно для діалогу з суспільством, і ця дискусія виникне до внесення запропонованих змін до парламенту. Робота в цьому напрямку ведеться. Це дозволить не тільки уникнути обмеження прав громадян, а й також стане важливим пунктом репутації Національної поліції як інституту, відкритого для діалогу, готового чути людей і змінюватися.
Денис Кобзін, правозахисник, Харківський інститут соціальних досліджень
З використанням, Джерело
