Репортажне інтерв’ю голови Нацполіції України Ігоря Клименка
14.06.2022
Ексклюзивне репортажне інтерв’ю голови Національної поліції України Ігоря Клименка агентству “Інтерфакс-Україна” (Ірпінь-Гостомель, Київська область)
Звільнений більш ніж два місяці тому від російських окупантів Ірпінь потроху оговтується від березневого жахіття: повернулися додому ті, кому було куди повертатися, зелень дерев трохи приховує понівечені обстрілами загарбників будинки, подекуди люди самотужки латають домівки, на вулицях гуляють діти. Будівля Ірпінського міськвідділку поліції не зруйновна вщент, але працювати в ній поліцейські поки що не можуть – обстріл ворожих “Градів” був прицільний.
– Присутність поліції – запорука хоч і відносної, але все ж таки безпеки людей під час війни. Як скоро поліцейські зможуть повернутися в це приміщення?
– Ви бачите, що будівля абсолютно не придатна для роботи. Всі стіни вціліли, але вибиті вікна, пробитий дах, – сподіваюся, зробимо ремонт десь до кінця літа. Поки що виділили кабінети для приймальні громадян, частина підрозділів перенесені в Капітанівку.
У перші дні після звільнення ми збільшили тут присутність працівників поліції, не тільки з Київської області, а й з інших регіонів України. Щоб підсилити слідчо-оперативні групи й одночасно щоб усі поліцейські побачили, які жахіття відбувалися на цій території.
Коли декілька тижнів тому ми почали вставляти вікна у цій будівлі, місцеві жителі з натхненням на це відреагували “о, буде у нас поліція!”. Важливо залишити саме цю будівлю.
– Скільки приміщень поліції загалом постраждало від окупації та обстрілів?
– Більше ніж 170 приміщень, де розміщувалася поліція, зруйновано або пошкоджено. Крім того, понад 100 підрозділів були в окупації чи облозі. На даний час відновили роботу близько 30 підрозділів поліції на деокупованій території України, більше 70 ще знаходяться в окупації.
В Київський області повністю знищений Бородянський підрозділ, нещодавно ми там відкрили тимчасовий пункт поліції. Але плануємо побудувати нове приміщення. Для цього вже виділені кошти, є ескізи.
В Макарові також втратили будівлю.
В цілому ми би хотіли в тих районах, де пошкоджені чи зруйновані підрозділи поліції, на тих самих місцях або поруч зробити осередки поліцейської діяльності.
Поліція втратила і величезну кількість автотранспорту, який теж треба зараз поновлювати.
– Як працює поліція після звільнення території, маю на увазі і першу допомогу людям безпосередньо, і виклики для самих поліцейських
– Розкажу вам на прикладі Ірпеня. Ми приїхали сюди в перший день, як ворог пішов з цієї території.
У той день, як поліція зайшла в місто, багато людей ще залишалися у підвалах, вони просто боялися виходити – придивлялися, не вірили, що “наші” повернулися. Голодні і холодні, вкрай перелякані. Березень окупації, як ви пам’ятаєте, був морозний.
Коли ще ворог перебував тут, ми частинами заходили на певні території, щоб або евакуювати людей, або мати інформацію щодо знаходження людей, де це було відносно безпечно. Потім було зруйновано всі мости, і ми вже не могли сюди зайти, а місцеві жителі вже не могли вийти.
А коли російські війська відступили, то спеціальні підрозділи спочатку зачистили місто, потім зайшли вибухотехніки, бо практично все було заміновано, люди до нас зверталися з проханнями перевірити будинок чи квартиру.
Потім працювали слідчі, криміналісти, оперативники, – вони почали відпрацьовувати місто, яке вже практично було вимерлим.
Щоб ви розуміли: паралельні вулиці, де ми тільки-но з вами їхали, були заставлені згорілою російською військовою технікою, лежали тіла вбитих людей. Дорогами неможливо було проїхати, щоб не пробити колесо. Порожні вулиці, поодинокі люди, здебільшого похилого віку, які увесь час ховалися у підвалах, – це було жахливо.
У перші дні квітня не було зелених дерев – і було видно всю розруху і жахи, які принесла війна. Ми практично не знайшли жодної шибки, яка б уціліла – чи то багатоповерхівка, чи то приватний будинок.
І перше рішення, яке прийняли – збільшити присутність поліції, збільшити кількість патрулів для того, щоб люди, які будуть повертатися, не боялися, тому що страх, який сформувався за той місяць, був сильний.
Друге – це допомога людям, які виходили з підвалів: підвезти когось, провести, надати вкрай необхідне – їжу, воду. А потім вже пішли заяви від мешканців та звернення щодо зруйнованого і викраденого майна.
– Зараз ще продовжують надходити звернення від людей про пошкодження і викрадене майно?
– Так, люди повертаються додому, бачать, що в них залишилося, і звертаються до поліції з приводу зруйнованого та вкраденого.
Ми переживали тоді і за майно наших громадян, бо злочинці, яких в народі називають мародерами, могли просто “чистити” будинки.
У цьому будинку (поруч з будівлею Ірпінського відділку) була частина підрозділу спеціального призначення, саме на цьому місці ми всіх інструктували. Ці поліцейські якраз відповідали за миттєву реакцію на факти розкрадання майна місцевих.
Також почали зв’язуватися з місцевими органами влади, керівниками ЖРЕПів, ОСББ, щоб після роботи слідчих і експертів вони проводили оцінку, вирішували, де брати скло, щоб ставити вікна, будівельні матеріали тощо.
Тому, повторюся, перше, що ми хотіли зробити – показати присутність поліції, дати розуміння того, що люди будуть у безпеці. Бо головне, що українці втратили – це відчуття безпеки.
Зараз радіє душа, коли бачу, що люди займаються ремонтом, намагаються відновити своє житло, щось купити, полагодити.
Взагалі ми думали, що люди відразу масово будуть повертатися до своїх домівок. Ні, ще протягом місяця мало хто повертався.
– Скільки тіл вбитих та закатованих українців вже знайдено та встановлено? Як у Київській області, так і загалом по деокупованих регіонах України
– По Україні ми отримали повідомлення, відкрили відповідні кримінальні провадження по загибелі понад 12 тисяч людей, які були знайдені, зокрема, в братських могилах.
Більше 1500 цивільних осіб загинули на території Київської області. Ця цифра говорить про те, що жертви серед мирного населення були внаслідок усвідомленого рішення російських військових. Вони знали, що роблять, знали наслідки і все одно це робили.
У Бучі, Ірпені, Гостомелі, Бородянці була маса вбитих людей, які лежали просто на вулицях – снайпери розстрілювали їх з танків, з бронетранспортерів, незважаючи на білі пов’язки, які російські військові примушували людей носити.
Багато людей загинули у своїх квартирах. І коли наші вибухотехніки, експерти-криміналісти, слідчі заходили у квартири, вони знаходили ці тіла. Як правило, ці люди вмирали від мінно-вибухових травм.
Братські могили – це окрема тема, по ним ми ще працюємо.
Необ’єктивно називати зараз цифри, бо кожного тижня ми знаходимо по 2-3 тіла.
У Бучі в одній такій могилі було поховано 116 людей, були поховання менші – по 5-7 людей. Мешканці збирали тіла загиблих і ховали в парках. В Ірпіні по 2-5 людей були поховані в таких могилах.
Вбиті цілими сім’ями були поховані окремо.
В загальному приблизно 75% загиблих – це чоловіки, близько 2% – діти, решта – жінки. Це цивільне населення, люди не мали жодного відношення до військових або правоохоронних структур.
– Розкажіть про процедуру ексгумації, скільки тіл досі не ідентифіковані?
– На сьогодні не ідентифіковано близько 1200 тіл загиблих. Це тривалий процес, достатньо кропіткий, тому що дуже багато тіл в стані гнильного розпаду. У тих родичів, які зверталися до нас на “гарячу лінію”, відбираємо ДНК, потім профілі цих родичів порівнюємо з профілями загиблих, які були поховані, розстріляні, яких не змогли впізнати. Родичі мають бути лише прямі – батько-мати-рідні діти. Тільки так ми працюємо.
– У когось, може, і родичів не залишилося
– Так, ми розуміємо, що такі теж будуть.
Ідентифікація – це кропітка робота у зв’язку із проведенням необхідних експертиз і досліджень.
Наші американські партнери надали спеціальне мобільне обладнання, за допомогою якого формується профіль ДНК достатньо швидко, але результат дає попередній. Поки у нас є два таких апарата, сподіваємося, що таке обладнання буде в кожній деокупованій області.
– Довго ще будемо знаходити “братські могили”?
– Думаю, що ще довго. Бо розуміємо, що після визволення територій, які зараз окуповані ворогом, роботи буде не менше, ніж у Київській чи Чернігівській областях.
– Які випадки загибелі людей шокували навіть Вас?
– Наприкінці травня в Харкові від обстрілів загинула 5-місячна дитина, загалом тоді 9 людей загинуло. В Ірпені сім’я – чоловік, дружина та 12-річний син – переходили дорогу. В них вистрілили з танку. Жахливі поранення не дали й шансу вижити. Навіщо було це робити? Це звичайна мирна сім’я, яка йшла вулицею свого міста…
А про цей випадок ще не говорили. В селищі Борова Харківської області два автобуса біженців Старобільського району Луганської області їхали в на той час ще не окупований Лиман. Обидва автобуси були розстріляні російськими військовими з великокаліберних кулеметів. Ми не знаємо достеменно, скільки людей загинуло, але мінімум 17. Окупанти знали, що їдуть мирні жителі, біженці, вони прицільно їх розстріляли.
На сьогоднішній день тіла цих людей знаходяться на окупованій території, ми не можемо їх забрати. Цю інформацію нам дали місцеві жителі.
– Поліцейські на лінії вогню надають гуманітарну допомогу, евакуюють. Скільки людей вже врятовано?
– У повній мірі побачимо, що зробили всі разом, як рятували і як врятували людей – вже після війни.
Сьогодні зрозуміло тільки одне: ті мільйони людей, які опинилися в зоні бойових дій, у зоні небезпеки, вони у паніці. Це не можна описати словами. Наприклад, в перші дні війни в Харкові в день виїжджало тільки через залізничний вокзал близько 30 тисяч осіб. Паніка і тисячні натовпи людей, які бігли від біди, були і в Києві.
Головне було – не дати цій людській паніці перерости в давку, не дозволити злочинним елементам працювати в цьому натовпі. Тому поліція в усіх регіонах працювала наступним чином: відділяла жінок, дітей і людей похилого віку для евакуації у першу чергу, а потім вже евакуйовувалися чоловіки.
Звичайно, перевіряли громадян, хто це був, хто приїжджав на залізничні станції. Я маю на увазі, що ми виявляли причетних до роботи ДРГ, тих, хто працював на ворога.
І ця робота велася практично цілодобово, тому що з ранку до ночі ці поїзди курсували на західну Україну.
В день відправлялося 30-35 потягів з Харкова і Києва.
До того ж всі автомобільні дороги, які вели з Києва та Харкова, були забиті машинами з дітьми, жінками, – їх було тисячі. Поліція по трасах супроводжувала ці колони. Поліцейські намагалися швидко оформляти ДТП, яких було дуже багато в ті дні, щоб потік автівок рухався.
Загалом дуже важко говорити, скільки евакуйовано людей саме працівниками поліції чи іншими правоохоронцями, це близько 4 млн людей.
З Харкова і Києва була “велика евакуація”, є і евакуації з-під ракетних ударів и мінометних обстрілів у Луганській і Донецькій областях.
– Не всі люди хотіли виїжджати навіть з-під обстрілів
– Так, є люди, які сподівалися, що їх це все омине.
Коли вже вони розуміли, що все знищено і можна загинути, то сідали в автобуси. Наприклад, одні із останніх евакуацій з Сєверодонецька чи Лисичанська були невеликими групами – до 20 людей. Тоді траси всі прострілювалися і бажаючих вивозити людей майже не було. Поліцейські сідали за кермо і вивозили людей. І продовжують це робити.
На напрямку “Курахово – Мар’їнка – Авдіївка – Красногорівка” працює автомобіль “швидкої допомоги”: в екіпаж входять медик, рятувальник і поліцейський. В народі цю групу назвали “Білий Янгол” – вони з “гарячих точок” вивозять людей, виносять на руках з будинків. Тільки один цей екіпаж вже врятував більше 800 людей.
Ще важливо було в Києві та інших великих містах, де працювали ворожі ДРГ, забезпечити роботу магазинів і аптек. В кожному магазині був поліцейській в цивільному, бо касири боялися працювати. Водії також боялися везти продукти, і ми забезпечували їм безпеку – за кожною машиною йшов поліцейський автомобіль.
– Ворог знав про “зелені коридори” і цілеспрямовано здійснював обстріли?
– У нас розпочато більше 80 кримінальних проваджень саме за порушення функціонування “зелених коридорів”. Процесуально зафіксовано більше півсотні обстрілів евакуаційних напрямків руху. При обстрілах “зелених коридорів” загинуло понад 30 осіб, серед яких 5 дітей. І це лише наявні офіційні дані.
Поліція, ДСНС і тут в Ірпіні, і в Чернігові, коли підірвали міст, переправляла людей на човнах по воді у безпечні місця.
Також ми вивозили людей з лікарень. Із Сєверодонецька лежачих хворих теж евакуювали. Відповідальність була саме на працівниках поліції, тому що поліція останньою виходила з кожного міста перед тим, як туди заходив ворог.
Поліція Ірпіня залишалася в місті разом з цивільними. Поліцейські допомагали місцевим жителям евакуюватися, переводили через зруйнований Романівський міст, до Києва. І коли вже не було можливості проводити евакуацію, а до поліцейського відділку, який перед цим прицільно обстрілювали окупанти, фізично залишалося менше кілометру, працівники поліції отримали команду відходу.
Пані Олена – поліцейська з Ірпінського місьвідділку: “Коли це все почалося, я була на добовому чергуванні. Зміна закінчилася, поїхала в Гостомель, де ми проживали, забрала сина, повернулася сюди, бо прив’язана до служби. Ми були до 5 березня, поки ще їздили потяги і можна було евакуюватися, людей виводили через міст. І цивільні люди, і особовий склад –знаходилися у сховищі тут, у відділі поліції, разом нас було десь 120 людей. І їсти готували тут, і якось підтримували один одного. Саме сюди російські військові тоді не дійшли, вони проривалася на “Жирафі” (ТРЦ у Ірпіні). Я розуміла, що можу комусь ще допомогти, тому залишилася. Так вийшло, що я не змогла допомогти своїм рідним – російські військові вбили мою маму, вітчима, хрещеного батька”.
У “братській могилі” в Бучі був знайдений працівник поліції з Бучанського управляння, який займався евакуацією. Його цілеспрямовано вбив російській снайпер. Поліцейський був похований у формі і з жетоном.
– Чи виїжджали поліцейські з Київської області самовільно, без наказу залишити місце служби?
– Так, були і такі, але їх одиниці. Всі вони звільнені з лав Національної поліції.
– А в цілому по Україні?
– Це не критична маса. Київські і Чернігівські обласні підрозділи, наприклад, практично всі залишилися на місці.
Більше таких людей, але теж не критично – в Луганській, Донецькій області, зокрема у Маріуполі, у Запорізькій області.
Ми можемо говорити про об’єктивні обставини, які не виправдовують цих людей. Я говорю про хворих дітей, батьків, є випадки онкохворих поліцейських, які не мали фізичної змоги залишити окуповану територію.
В більшості своїй ці люди не працюють на ворога, вони просто проживають на цій території.
І ще раз підкреслю, що всі поліцейські, які залишилися на окупованих територіях, були звільнені з лав Нацполіції.
Тих, хто виходить з окупованих міст, після відповідної перевірки СБУ і внутрішньої безпеки Нацполіції ми або допускаємо до служби, або ні. Якщо не допускаємо – передаємо підрозділам СБУ, спецслужба працює з такими поліцейськими.
– Можливість повторного наступу залишається. Ви можете сказати, що довіряєте своїм підлеглим, особовому складу Нацполіції?
– Я можу сказати, що поліція виконала всі завдання, які було поставлено. І свій обов’язок. Переважна більшість поліцейських були вірні присязі.
Як буде далі? Ми сподіваємося на перемогу і віримо, що поліція разом з нашими громадянами зробить все, щоб усі ми повернулися до нормального життя.
– Як так сталося, що величезна кількість ДРГ опинилася в Києві? Чи залучалися поліцейські до відпрацювання і яка ситуація зараз?
– ДРГ – це загалом не наша компетенція. Ми з першого дня допомагали спецслужбам боротися з такими групами на території столиці, області, всієї України. Для цього у нас створена база “Блок-пост”, куди було винесено понад 2 млн даних про членів незаконних збройних формувань як анексованого Криму, так і так званих “ЛНР” і “ДНР”.
В цій базі – всі злочинці, що є в наших базах даних, які могли бути, наприклад, завербовані, колаборанти тощо.
Ми цю базу постійно поновлюємо, вона значно розширилася з початку війну: була інформація на 300 тисяч осіб, а за ці місяці війни ми збільшили її до понад 2 млн.
Тобто, всіх, хто сідає в потяг, всіх, хто проїжджає блокпост, ми перевіряємо через нашу систему і через цей реєстр.
Під час перевірки за цією базою ми виявили понад 230 людей, які перебували в розшуку, передали їх відповідним органам, також встановили більше 1500 підозрілих осіб, які можуть бути причетними до диверсійної та колабораційної діяльності. Виявили майже півтисячі розшукуваних автівок.
Міжнародні партнери також надали нам програму встановлення особи по обличчю. Із 75% вірогідності можемо встановити особу за допомогою цієї програми. Як це працює? У кожного поліцейського є планшет. І, наприклад, поліцейський, який чергує на вокзалі, може ідентифікувати особу за цією програмою, вона більш повна і мобільна, ніж наша база.
Під ворожі обстріли у Ірпіні попав і кінологічний центр. Мешканці міста, які не могли вивезти своїх собак з собою в евакуацію, залишали їх у цьому центрі. У найважчі дні “прильотів” і окупації працівник центру доглядав за 15-ма тваринами.
Зараз тут живуть і собаки, вивезені з кінологічних центрів окупованих територій.
Службові собаки безцінні під час війни – вони працюють на блокпостах, шукають вибухівку, тіла загиблих, допомагають встановлювати та затримувати підозрілих осіб і злочинців. Німецька вівчарка Байрактар – талісман поліцейських і великий помічник правоохоронців з перших днів війни – він попереджує про обстріли і активно тренується для подальшої роботи по виявленню злочинців.
– Українцям вже полюбився символ ДСНС пес Патрон, тепер “зіркою” стає і Байрактар. Скільки всього в Україні службових собак і яка їх доля?
– Всього в Україні більше тисячі службових собак. Частину з них поліція втратила на окупованій території, – ми не встигли їх вивезти і тварин забрали окупанти.
Частина собак після обстрілів втратили свої навички, тому важливо налагодити племінну роботу: зараз в одній з областей робимо великий племінний центр, відбираємо найкращих собак, їх будуть розводити і потім тренувати.
Розміновувати нам ще дуже багато, у поліцейських і службових собак буде нереально багато роботи. Звичайно, потім собаки мають працювати і в аеропортах, і на залізничних вокзалах.
Після стресу війни собакам важко. Хто оговтається і не втратить навички, той буде працювати далі, хто ні – вийде “на пенсію”.
На околиці Гостомеля – одне з багатьох місць знищення вилучених вибухонебезпечних предметів. На полігоні у виритий котлован складають боєприпаси, міни, засипають землею до рівної поверхні, відходять на відстань у кілометр і підривають. Все безпечно і акуратно, тільки коливання землі і звуки, що лякають місцевих. Серед того, що знаходять зараз та знешкоджують сапери – не тільки російські “подарунки”, а й навіть “згадки” про Другу світову війну.
– Яка ситуація з розмінуванням деокупованих територій?
– На сьогодні наші вибухотехніки розмінували вже більше 3 тисячі га на території України, 80 тисяч вибухонебезпечних предметів вилучили, 18 тисяч з них вже знищили на таких полігонах, як цей.
Все інше, що у нормальному стані – передаємо ЗСУ. А сюди, на полігон, доставляємо те, що дістаємо з землі, з будинків, асфальту.
Таких снарядів у асфальті в Ірпені було сотні в перші дня після того, як російські війська відступили. Й аналогічна ситуація у всіх містах, які зазнали масованих бомбардувань і обстрілів.
– Скільки років нам знадобиться для очищення територій?
– Безпосередньо ті території, які зараз звільнені, до осені розчистимо на відсотків 80-90. А залишки відсотків – це роки й роки.
– Як проходить розмінування зони ЧАЕС?
– Там небезпечний вибух будь-якого предмету, бо це впливає на радіаційний фон, тому наші вибухотехніки працюють дуже акуратно і педантично, щоб всі небезпечні предмети там зібрати і вивезти в безпечну від радіації зону і вже тоді знешкодити. Ми проводимо так зване екологічне розмінування, і Чорнобильська зона як раз приклад цього.
– Чи безпечно зараз у Київський області? В парках Ірпіня вже гуляють люди…
– Гуманітарно все розміновано, вибухотехніки і кінологи все передивилися. Парки, які знаходяться в житлових масивах, межах міст були оглянуті в першу чергу. Але, я думаю, в паркових зонах людям треба бути дуже обережними, дотримуватись порад та правил ДСНС, вибухотехніків, місцевої влади, треба дивитися, що у нас під ногами, бо вибохонебезпечні предмети ще можуть бути у лісосмугах і лісах.
З ґрунту якийсь снаряд може “виповзти” нагору. До того ж ми не виключаємо, що який-небудь громадянин, який має у себе вибухонебезпечний предмет, десь його не викине – або для дурного жарту, або зі зловмисною метою.
– Давайте поговоримо про розслідування воєнних злочинів
– З перших днів війни і Офіс Генпрокурора, і Нацполіція, і СБУ, і ДБР створили спільні алгоритми з розслідування саме воєнних злочинів, скоєних на території України.
– Як працюють міжнародні групи безпосередньо на місцях скоєння злочинів?
– В групи входять представники наших силових відомств, працюють зараз також французькі генетики, спеціалісти з Литви, Словаччини. Зараз ми ще ведемо переговори з чехами.
Для нас важливо, щоб іноземні колеги разом за нами бачили, що відбулося, зібрали разом з нами доказову базу, яка вже потім стане предметом розгляду у міжнародних судах.
Нещодавно приїзжав керівник поліції Литви, з ним в Україну прибула велика група з числа судмедекспертів, криміналістів, вибухотехніків, слідчих. Вони працюють разом з нами в деяких районах Київської області.
Коли іноземці бачать на власні очі, що відбувається в Україні – вони можуть розказати своїм колегам, всьому світові, які жахіття відбуваються посеред Європи у 21 сторіччі – масова гибель людей, руйнування інфраструктури, житла, інші злочини.
Присутність іноземних колег – це ще й елемент протидії російський пропаганді, яка стверджує, що нібито ми самі і вчиняємо ці злочини. Можливість всього світу бачити те, що відбувається – це також і підтвердження, що нам нема чого приховувати.
– Коли, як швидко будуть завершені розслідування цих злочинів на деокупованій території?
– На сьогоднішній день тільки Національною поліцією відкрито майже 17 тисяч кримінальних проваджень, більшість з них – за ст. 438 КК – порушення законів та звичаїв ведення війни. Проводимо експертизи та всі необхідні слідчі дії. Коли ми це завершимо? Тоді, коли ідентифікуємо всі тіла вбитих українців, коли встановимо тих військових РФ, які скоювали злочини.
Наприклад. В одній з квартир потерпілої ми знайшли відбиток пальців на акваріумі. По нашій базі встановили, що це відбиток пальців колишнього бойовика т.зв. «ДНР» – наш громадянин, який перейшов на бік ворога.
По ньому вже ми встановили інших, встановили військові частини, які були на території. Тут, в Бучі і Ірпені було 6 батальйонно-тактичних груп десантно-штурмових полків і одна механізована бригада збройних сил рф. Ми знаємо їх назви, знаємо практично всіх, хто там служив.
– Окуповані території. Які можливості у поліції для фіксації воєнних злочинів, збору інформації?
У нас є досвід роботи з воєнними злочинами з 2014 року, бо Крим анексовано, а окремі райони Луганщини та Донеччини було окуповано.
Ще донедавна з Херсонської області отримували інформацію по лінії 102. На даний момент вона вже не працює. 6200 звернень громадян Херсонщини прийняли, відкрили 2 тисячі кримінальних проваджень.
Зараз моніторимо ЗМІ, телеграм-канали, – і всі злочини, які бачимо на тимчасово окупованій території, фіксуємо і збираємо якомога повнішу інформацію. А коли території будуть деокуповані, доведемо розслідування до логічного завершення – до суду і вироків.
– Дві третини українців при опитуванні сказали, що хотіли би мати зброю для захисту себе і своєї сім’ї. Чи є загрози легалізації зброї в умовах війни?
– На сьогоднішній день ми маємо розділити бойові дії і мирне життя.
Коли починалися повномасштабна війна РФ в Україні, було прийняте правильне, на мою думку, рішення щодо озброєння наших громадян. Це дало можливість зупинити ворога і бути у відносній безпеці тим, хто був на якійсь відстані від лінії бойових зіткнень.
З іншого боку – ми поступово повертаємося в деокуповані міста, намагаємося повернутися до мирного життя. І тут у мене вже до вас запитання: уявіть, що ви йдете по вулиці і знаєте, що кожен другий чи третій громадянин іде з вогнепальною зброєю. Що відчуваєте?
– Особисто мені буде некомфортно…
– Саме так, адже мова йде про криміногенну ситуацію. Як тільки відновили дозвіл на продаж алкогольної продукції, кількість конфліктів на вулиці і хуліганства збільшилася у десятки разів.
Тому легалізація зброї – це дискусійне питання.
З початку бойових дій з незаконного обігу лише працівники карного розшуку вилучили більше тисячі одиниць вогнепальної зброї, понад 100 гранатометів і 350 тисяч боєприпасів.
Тисячі одиниць зброї на руках можуть нести загрозу життю мирних та законослухняних громадян.
Так от, оце все спочатку треба повернути на склади, облікувати або підірвати, як це роблять вибухотехніки, а потім вже повертатися до питання володіння зброєю.
Тобто, в першу чергу ми маємо облікувати всю зброю, яка є на сьогоднішній день у наших громадян.
Поліція в перші дні вторгнення видала приблизно 18 тисяч одиниць зброї, вона облікова. Військові так само обліковують видану ними зброю.
Але є багато зброї трофейної, невідомого походження, боєприпасів.
Тому має бути step by step: спочатку реєстр, щоб зрозуміти, скільки зброї є на руках, в кого вона є. І вже після цього можемо говорити про те, яка зброя, якого калібру та якого класу має бути на руках у наших громадян – чи то буде автомат, чи карабін, чи пістолет.
– Але запит у суспільства на володіння зброєю є саме зараз, і цей запит великий
– Кількість злочинів із застосуванням зброї збільшилася в нашій країні більше ніж на 37% за останні місяці. Тому давайте розділяти чітко: бойові дії для захисту держави і криміналітет.
Криміналітет не спить. Він трохи принишк на початку війни, що дало нам можливість частину зусиль перекинути на розкриття і розслідування воєнних злочинів. Але це до певного часу.
Злочинність буде зростати і повертатися до рівня мирних часів, і вже маємо бути готові до цього і проводити відповідні профілактичні заходи, що зараз і робимо.
Ми намагаємося максимально тримати в полі зору основних фігурантів злочинного світу, тримати під контролем розповсюдження, використання та зберігання вогнепальної зброї, яка залишається на мирній території, яка не використовується для захисту нашої держави.
– Ще уточню про злочини, породжені війною – розкрадання, продаж гумдопомоги, так звані шахраї на війні…
– Тут є комплекс проблем. Зараз поясню. Спочатку ми стикнулися зі злочинами, які пов’язані з переправленням через кордон наших громадян, що ухиляються від проходження військової служби. Таких проваджень вже більше 670. І частина з цих людей отримали документи про начебто роботу з переправленням гуманітарної допомоги в якості волонтерів.
Звичайно, це невелика частка від тієї волонтерської допомоги, яка надається. Дехто з людей, які отримали такі документи шахрайським шляхом, виїхали за кордон і не повернулися, а хтось намагається займатися саме контрабандою гуманітарки.
І це наші фігуранти. Ми маємо захистити роботу справжніх волонтерів, які привозять допомогу на територію нашої держави, від тих ділків, які намагаються завезти і продати в магазинах або перепродати на ринках дану продукцію. Зараз у нас розпочато понад 210 кримінальних проваджень за такими фактами.
І звичайно це важливо, щоб люди не втратили довіру до правоохоронної системи, до влади. Маємо це абсолютно чітко зупиняти.
Це стосується і нафтопродуктів, і продуктів харчування, і всього, що вкрай необхідне зараз нашій державі.
– Злочини, скоєні проти дітей під час війни, мабуть, найбільша трагедія і біль…
– На сьогодні загинуло більше 260 дітей саме внаслідок бойових дій. Взагалі у нас зареєстровано понад 800 постраждалих дітей.
Це діти, які постраждали саме фізично. А десятки тисяч дітей постраждали психологічно, і вони однозначно будуть нести на собі цей тягар протягом усього життя.
Це буде проблема всієї держави – яким чином дітей вивезти з цих страхів, фобій. Діти зараз читають про війну, бачать війну, відчувають її на собі. Діти все це чують, бояться разом зі своїми батьками. Так, це виклик для всієї України як держави – яким чином стерти максимально з пам’яті саме дитячі страхи, які потім будуть відображатися на дорослому житті.
– Психологічна реабілітація потрібна вже зараз, до завершення війни і перемоги?
– Кожного ранку мені кладуть на стіл інформацію про кількість загиблих і поранених людей за добу. Окремо керівники областей дають мені інформацію про загиблих і поранених серед працівників поліції. Це боляче.
Всі поліцейські, хто загинув за нашу батьківщину – герої. Ми не повернемо загиблих, але жодна сім’я не залишиться поза увагою ні в соціальному плані, ні в плані людської підтримки.
Паралельно говоримо про психологічну реабілітацію працівників поліції – а це вже будуть тисячі людей – які пройшло горнило бойових дій.
Допомагати психологічно будуть як у нас в Україні, так і спеціалісти з-за кордону. Програми медико-психологічної реабілітації на сьогоднішній день трохи застарілі, вони будуть поновлюватися завдяки досвіду наших іноземних партнерів.
Ми прекрасно розуміємо, що посттравматичні розлади можуть проявлятися і через місяць, і через півроку в наших працівників і у членів їх сімей, які вийшли з окупації, наприклад, або пережили смерть рідних.
До цієї роботи з психологічної допомоги мають бути готовими всі – і Національна поліція, і вся держава загалом. Бо люди, які були в зоні бойових дій, під окупацією, будуть жити з жахіттям, яке вони пережили.
Оксана Геронтьєва
