Після Авакова. Якою буде наступна реформа поліції?
20.07.2021
Я досліджую поліцію і поліціювання з 2013 року. Я добре пригадую, як ейфорія від реформи і “селфі з копом” змінилась болісним розчаруванням, а на вулиці повернулись протести проти свавілля поліції.
Для України органи правопорядку – це відкрита рана. Врадіївка, Майдан, Криве Озеро, Княжичі, Кагарлик. Якщо після 2014 мене цікавило чому співробітники діють у такий жорстокий спосіб, то зараз мене рівнозначно цікавить, що пішло не так.
Якщо придивитись на приклади інших країн, то може закрастись враження, що Україна не така вже й унікальна.
Не люблять у нас поліцію здебільшого з тих самих причин, що й деінде. Країни Європи чи США не виняток.
Відповідно і запозичення “найкращого досвіду” повинно відбуватись рефлексивно. Не лише з урахуванням локального контексту, але й глибшим осмисленням, які інститути ми будуємо.
Криза поліціювання зараз глобальна проблема. Почасти справедливим буде написати, що ми переймали практики, які були приречені з самого початку.
На community policing було багато академічної критики вже тоді, коли стартувала реформа.
Проблема з “орієнтованим на громаду” поліцейським у тому, що майже завжди – це про бажане, а не дійсне.
“Довіра до поліції” дуже слабкий індикатор її ефективності; вона мало говорить про повсякденну роботу поліції. Однак у 2015 громадськість, що тоді була активно залучена до реформування, покладала великі надії саме на ці зміни.
Справа не у тому, що поліція, котра орієнтується на населення нам не потрібна чи показником довіри можна нехтувати. Справа у тому, що це не панацея.
Реформа поліції одна з найважчих. Цю тезу я зустрічав у книгах про намагання змінити поліцію і в західних демократіях, і в Латинській Америці, і на пострадянському просторі.
Кожна реформа і кожна інтервенція у публічній політиці має свій ліміт. Пригадайте, у чому була ідея трансформації міліції у поліцію. Інше навчання, деполітизація, тобто заснування окремого відомства – Національної поліції, більше підзвітності, створення органів правопорядку європейського зразка. Арсен Аваков йдучи з посади міністра, підставово може говорити про зрушення по кожному з цих напрямів.
Водночас проблеми в поліції залишаються і звинувачувати у цьому варто не лише окреме прізвище. Тому відповідаючи на питання про події в Кагарлику з трибуни Верховної ради, ексміністр був цілком правим у тому, що такий випадок міг трапитись чи не у будь-якій країні світу.
Міністр водночас докорінно помилявся, використовуючи це як виправдання.
МВС відповідає за визначення пріоритетів, розробку політики, бюджет і кадрові рішення.
Якби система “custody records” була на вищому рівні уваги міністерства, то сумновідомого зґвалтування у кагарлицькому відділенні поліції могло б і не трапитись.
Якби якість “поліцейських послуг” була пріоритетом, то Національна гвардія була б позбавлена правоохоронних функцій і не патрулювала б парки та вулиці наших міст. На жаль, політика відомства була іншою.
Поліція як інститут унікальна у тому, що володіє монополією на застосування насилля в державі. Усе одно, йдеться про структуру, котра споряджена зброєю, влаштована бюрократично і керується здебільшого ієрархічно.
Поліція накладає санкції і може затримувати громадян: часто правопорушників, а іноді ні. Поліція присутня на мирних зібраннях і при регулюванні дорожнього руху.
Поліція розслідує вбивства і приїжджає на виклики щодо сімейного насилля. Навряд чи обійдеться простими рішеннями, щоб виписати та втілити у життя проєкт реформи, який би змінив вікові проблеми.
Звідси висновок до котрого я намагаюсь підвести. Проблема у самому поліціюванні, тобто в тому, чим займається поліція. І “по закону”, і на практиці.
Більш спроможні країни, які десятиліттями реформують поліціювання у дусі більш гуманних практик, натепер, як і ми в Україні, шукають кращих способів гарантувати безпеку в суспільстві.
Популярні в Сполучених Штатах гасла “defund the police” (дефінансувати поліцію) чи “abolish the police” (ліквідувати поліцію) лише деякі з можливих способів помислити інакші механізми соціального контролю. Важливо, що увага переноситься саме на функції поліції: що поліція повинна робити і яка її роль?
Як і у випадку з іншим міжнародним досвідом, не конче, щоби ця оптика стовідсотково пасувала українським реаліям.
Ми знаходимось посеред дискусій щодо майбутнього поліціювання в глобальному сенсі. Про “більше поліції – більше порядку”, повсюдний відеонагляд, мілітаризацію підрозділів, можливість передбачати злочини, децентралізацію поліцейських управлінь, залучення приватних компаній до охорони громадського порядку зараз дискутують по всьому світу. Таких дискусій повинно бути більше і в Україні.
Усвідомлення проблемності сліпого наслідування досвіду інших країн відкриває простір для власних напрацювань, а значить експерементів. Це не обов’язково означає вигадування велосипеда.
Це означає, що у нас є змога відходити від конвенцій, які закріпились у інших країнах.
Якщо у Франції існує жандармерія, то це ще не привід залучати Нацгвардію до охорони громадського порядку.
Якщо у Штатах, поліція може застосувати зброю майже у будь-якій незрозумілій ситуації, то це ще не аргумент, щоб українська поліція робила так само.
Якщо десь в Європі чи Канаді правоохоронці використовують Taser’и, то не варто кидатись закуповувати їх для нашої поліції, не провівши попередній аналіз і не оцінивши пропорційність витрачених коштів.
Водночас переосмислення ролі поліції і експериментування не повинно покладатись лише на відчуття. А здається, що саме ними найчастіше керувались, коли приймали управлінські рішення щодо охорони правопорядку.
Ситуацію можуть змінити дослідження і формування політик безпеки на основі фактів і доказів. Наприклад, тих котрі доводять, що рівень злочинності залежить в першу чергу від соціально-економічного благополуччя мешканців і мешканок.
Відповідно громадська безпека має втілюватись не поліційною силою, а загальнодоступною системою охорони здоров’я, освітою, рівними можливостями на житло та їжу. До того ж більшість, наукових розвідок погоджуються, що контроль над злочинністю — це лише невелика частина роботи органів правопорядку. Саме тому дискурс довкола реформи поліції повинен бути більш нюансованим і має вийти за межі гасел.
Сергій Баглай, голова Центру соціології права та кримінології
