Аваков deep state

… Але соціальними мережами та месенджерами розтікається хвиля недовіри — від негативної оцінки дій поліції та представників держави до конспірології, що всі події було «зрежисовано». Чому українці не довіряють офіційній версії подій та не сприймають фінал історії як перемогу? На це запитання можна відповісти одним словом, навіть прізвищем: Аваков.

Річ у тім, що необхідність, професійність та незамінність нинішнього міністра внутрішніх справ, яка настільки очевидна для президента Зеленського, не є абсолютно очевидною для більшості українців.

Згідно з результатами останніх соціологічних досліджень (Центр Разумкова, липень 2020) міністру внутрішніх справ довіряють лише 17,7% українців, а не довіряють — 69,6%.

Але справа не лише в одній постаті — Аваков так довго обіймає посаду міністра та доклав стільки зусиль, щоб назва міністерства асоціювалась з його прізвищем, що недовіра до керівника обвалює довіру до інституту загалом. Згідно з результатами того ж дослідження, МВС не довіряють — 67%, а довіряють — 20,7% — цифри майже такі самі, враховуючи кілька відсотків похибки вибірки.

Усі розуміють, що за шість років міністр Аваков набрав дуже токсичний багаж. По-перше, мотиви та завдання змін міліції, які декларувались на початку реформування у 2014 році, на сьогодні втратили сенс.

Незавершеність задекларованих цілей реформи — поступова заміна кадрів, підвищення ефективності, орієнтація на потреби громади нагадує напівзанедбану будівлю, яку колись дуже урочисто відкривали.

По-друге, можливо, ще важливішим фактором є значна кількість нерозслідуваних гучних справ, пов’язаних з убивствами та замахами на вбивства. Причому на людей з різними поглядами та переконаннями — Павла Шеремета, Олеся Бузини, Катерини Гандзюк, Геннадія Кернеса, Сашка Білого.

Сюди можна віднести й справи Майдану (від нападів на активістів до вбивств 14 лютого) та події у Одесі в травні 2014 року. Роками щодо цих справ відбувалась імітація роботи, затягування, знищення доказів та врешті-решт люди втратили надію, що це колись буде розслідувано належним чином.

По-третє, люди не забули гучно розпочаті корупційні справи, як ті, коли підозрюваних доставляли гвинтокрилами до Києва, так і ті, в яких фігурував сам міністр та його оточення.

Вишенькою на торті є публічна частина оточення міністра Авакова — різноманітні дивні персонажі, яких поєднують дві речі — відданість патрону та зверхня манера комунікації з суспільством. Люди, які не є професіоналами у сфері правоохоронної діяльності, але зі шкури пнуться довести пересічному українцю, що той не розуміє, що відбувається, але не має права на критику та свою думку.

Постійні інформаційні вкидання, образи опонентів, відверта брехня від Зоряна Шкіряка, Антона Геращенка, Іллі Ківи та інших — все це роками, крапля за краплею підривало довіру до міністра, хоча начебто мало своєю метою зворотне.

Але водночас люди бачать неприховане прагнення міністра Авакова збільшити політичний вплив та вийти з-під будь-якого контролю — з боку парламенту, президента, суспільства, міжнародної спільноти.

У цьому міністр має унікальні для України досягнення, якими не міг би похвалитися жоден із попередніх міністрів внутрішніх справ. Але водночас зрозуміти, чим саме керується міністр, приймаючи ті чи інші рішення, українцеві неможливо.

То ж для пересічного українця логічним стає розуміння, що Аваков працює на свій інтерес разом з усім своїм величезним відомством.

Така токсичність робить для людей сумнівними досягнення та успіхи всього відомства — чи то спрощення процедур МВС, чи звільнення заручників.

Людям набагато простіше та логічніше сприймати це як чергову «шахову комбінацію» від міністра, який насправді закінчує відбудову справжнього deep state (прихованого від суспільства центру ухвалення рішень) у країні — централізував у рамках МВС поліцію, національну гвардію, міграційну та прикордонну служби; тримає своїх представників у кількох фракціях парламенту та ключових комітетах; має вплив на деякі медіа.

Залишаючись недоторканим для критики з боку громадськості та беручи участь в найважливіших управлінських рішеннях разом з президентом, він уособлює собою всю махину, яку сам і вибудував.

Тому не слід дивуватись, що люди не довіряють діям у конкретній справі — з часом вони привчилися бачити ширшу картину, яка їх уже лякає.

Денис Кобзін, Голова НГО «Харківський інститут соціальних досліджень», кандидат соціологічних наук, займається дослідженнями в сфері прав людини