Українські в’язні: покарання неякісною інфраструктурою
21.04.2020
Звісно, що основною темою обговорення зараз є медицинська інфраструктура, але криза, пов’язана з пандемією, виносить на поверхню все глибші і глибші проблеми держави. Коронавірус змушує привернути увагу й до в’язниць, поширення вірусу в колоніях, слідчих ізоляторах та інших закладах кримінально-виконавчої служби може мати катастрофічні наслідки.
Країни запроваджують різні заходи – від санітарно-гігієнічних до амністії (Туреччина, Іран, наприклад). В Україні протиепідемічні заходи вже вжиті, питання щодо можливої амністії активно обговорюється, тож короткострокове рішення буде знайдено в будь-якому випадку.
Проте, з точки зору довгострокової перспективи, основною проблемою місць позбавлення волі є якість інфраструктури, яка впливає насамперед на здоров’я засуджених та на їхню соціальну реабілітацію після звільнення.
Нелюдські умови: державних інвестицій для приведення умов в’язниць до міжнародних норм не вистачає
Україна витрачає 0,5% всього бюджету на кримінально-виконавчу систему та виправні заходи. У 2019 році було витрачено 7,3 млрд грн, що складає 5% від витрат на громадський порядок, безпеку та судову владу.
Цього року план витрат – 6,8 млрд грн, з яких 212 млн грн – це капітальні видатки. З урахуванням того, що в Україні 183 установи кримінально-виконавчої служби (із них 29 слідчих ізоляторів, решта – установи виконання покарань), де утримуються 52 836 особи станом на 2019 рік, цих коштів недостатньо для здійснення масштабних капітальних ремонтів та реконструкцій.
До того ж рівень фізичної зношеності основних фондів складає понад 50%. Мова йде навіть не про покращення інфраструктури, а про приведення її до норм, яких вимагають Правила поводження з ув’язненими ООН та Європейські пенітенціарні правила.
У зв’язку з неналежним станом місць ув’язнення типовим є те, що засуджені подають на Україну позови до Європейського суду з прав людини і, як правило, отримують компенсації (6-10 тис євро на особу) з нашого ж бюджету.
Згідно зі звітом Європейського суду з прав людини, всього декілька подібних позовів на рік залишаються задоволеними, тож у глобальному масштабі це невеликі витрати для України, але це здоров’я громадян та репутація країни.
Позитивним за останні декілька років виявилось лише вирішення питання перенаселення кримінально-виконавчих установ.
З 2015 року кількість засуджених зменшилась на третину, передусім завдяки так званому “закону Савченко”.
Проте з’явилась нова проблема: в деяких установах відбування покарань в результаті опинилося більше обслуговуючого персоналу, ніж самих в’язнів. Однак такий наслідок є не лише проблемою, а й можливістю, і про це – далі.
Приватні в’язниці – це реально
Намагання впровадити світовий досвід приватних в’язниць або залучити інвесторів на умовах державно-приватного партнерства поки що виявилися неуспішними в Україні, хоча спроби були і продовжуються.
Приватні в’язниці є в США, Великобританії, Австралії, Новій Зеландії тощо. У Франції деякі в’язниці функціонують на засадах державно-приватного партнерства (певні послуги віддаються в управління приватним компаніям).
Приватні в’язниці – це економічно доцільно, але теж не виключає ризиків порушень прав людини. Наприклад, в США існує проблема понаднормового використання робочої сили власниками в’язниць, а також намагання кинути за ґрати якомога більшу кількість порушників за лобістського сприяння тих же інвесторів. Показник кількості в’язнів до населення у США найбільший у світі – 655 осіб на 100 тис осіб.
У бік федерального уряду звідусіль лунають звинувачення щодо впровадження приватних в’язниць, мовляв, це провалений експеримент і це дає такий великий відсоток населення в ув’язненні. Проте ці всі звинувачення можна відкинути однією цифрою: лише 8% ув’язнених США утримуються у приватних закладах.
На противагу США у Великобританії співвідношення кількості в’язнів до населення в Англії та Уельсі складає 139, у Шотландії – 148. Країна вирішила на початку 90-х років спробувати модель управління в’язницями із залученням приватного сектору у зв’язку з їх перенаповненням.
В Англії та Уельсі загалом 14 закладів зі 134-х керуються приватним сектором. У Шотландії – 2 в’язниці приватні, 13 – державні. Інвестор за свій кошт проєктує, будує та керує в’язницею, проте через 25 років активи переходять у власність держави. Приватні в’язниці контролюються державою так само, як і державні.
Франція на впровадження приватних в’язниць не пішла, але активно використовує інструменти державно-приватного партнерства (ДПП). Понад третини французьких закладів позбавлення волі функціонують на засадах ДПП. Приватні підприємці можуть бути задіяні у будівництві установ, забезпеченні харчування, організації трудової діяльності ув’язнених тощо.
Знову ж таки точаться дебати щодо того, чи не зацікавлені приватні партнери в утриманні якомога більшої кількості в’язнів, однак доказів впливу використання державно-приватного партнерства на кількість засуджених немає.
Отже, світовий досвід показує, що незважаючи на те, що є позитивний ефект для бюджету країни від приватизації чи державно-приватного партнерства, система потребує жорсткого контролю з боку держави.
Як бути Україні?
З наслідками, які за собою потягне світовий карантин, навряд чи в бюджеті України знайдуться зайві кошти для повного задоволення потреб місць позбавлення волі в капітальних інвестиціях. Новий коронавірусний бюджет вже урізав капітальні видатки і зачепив один із інвестиційних проєктів, направлених на покращення умов кримінально-виконавчої установи.
Проте залишати все, як є, нищити здоров’я українців та відбуватися компенсаціями за примусом Європейського суду з прав людини не має бути свідомою альтернативою.
Тож найоптимальнішим варіантом буде пошук приватних інвесторів, оскільки світова практика показує, що це можливо і вигідно, як для держави, так і для інвестора.
Сьогодні Міністерство юстиції розглядає варіант приватизації лише слідчих ізоляторів, а не колоній, мотивуючи це тим, що ми не можемо допустити такої ситуації, як у США, де найбільший у світі показник засуджених до населення, проте, як показує статистика, навряд чи основною причиною цього ефекту є дійсно наявність приватних в’язниць.
До того ж, як Великобританія, так і США віддали лише невелику частку закладів кримінально-виконавчої служби в управління приватним інвесторам. У будь-якому випадку завжди можна реалізувати пілотний проєкт і на основі цього зробити висновки.
Якщо ж в Україні не вдасться створити приватні в’язниці, можна спробувати шлях Франції, де подібні заклади функціонують на засадах державно-приватного партнерства. Повністю в руки приватних інвесторів в’язниці не віддаються, але будівництво або певна частина операційної діяльності передається в управління приватним компаніям.
Як правило, в управлінні приватних компаній діяльність виявляється більш ефективною з точки зору якості послуг та мінімізації витрат, таким чином вдасться зекономити кошти державного бюджету та отримати вищий рівень послуг. Проте у такому випадку державі все одно доведеться інвестувати в інфраструктуру, принаймні частково із залученням інвестора.
Зважаючи на те, що рівень заповненості кримінально-виконавчих установ сьогодні невисокий, і були заявлені плани щодо продажу активів, які пустують, та спрямувати кошти в інвестиції – цей варіант виглядає абсолютно можливим.
Тож для рішення проблеми недостатнього інвестування з боку держави в кримінально-виконавчу систему є і такі інструменти, як приватизація та державно-приватне партнерство. І їх, хоча б навіть у пілотному режимі, необхідно запускати.
Варто лише зауважити, що віддавати інвесторам усю систему недоцільно, такий крок жодна країна ще не зробила. Це й не дивно, адже рівень ризиків може зашкалити. Рішення мають ухвалюватися для кожного випадку окремо, зважуючи вигоди та витрати від окремого проєкту.
Тетяна Тавлуй
