Права людини в колоніях: два кроки назад?

Так, справді у колонiях, виправних центрах та слідчих ізоляторах зменшилась кількість фактів жорстокого поводження щодо затриманих з боку адміністрації установ. Хоча самі по собі такі випадки залишаються, але вони більше не мають системного характеру (як це фіксувалося раніше). Причин тут декілька: по-перше, зараз значно простіше поскаржитися на неналежні умови та, по-друге, суттєво пришвидшилась реакція державних органів на виявлені порушення. Значну роль тут відіграла і можливість візиту в колонію, окрім прокурорів та представників Уповноваженого з прав людини, ще й місцевих депутатів, помічників-консультантів народних депутатів та журналістів.

Така відносна відкритість стала чи не головним чинником превенції (тобто попередження) катувань та нелюдського поводження. Бо вже на наступний день після побиття в установу могла навідуватись сила-силенна різних перевіряючих/контролюючих органів. Такій зайвій увазі керівництво колоній, виправних центрів чи слідчих ізоляторів ніколи не раділо, тому по 10 разів зважувало чи варто переходити межі закону під час комунікації з засудженими.

Звісно, чимало повідомлень про тортури та побиття не знаходять свого підтвердження. Але іноді трапляються і спроби засуджених «натиснути» на керівництво колонії у розв’язанні питань внутрішнього побуту та послаблення умов відбуття ними покарання. Та й взагалі результативність такого «впливу» не можна назвати суттєвою. Контролюючі органи, котрі уже вп’яте реагують на «вовка», який попередні чотири рази не приходив, уже не дуже поспішають перевіряти, чи він нарешті там. Та й взагалі: керівництву установ, які діяли відповідно до закону, нема чого приховувати. Вони насправді перші (якби дивно, це на перший погляд виглядало), хто зацікавлений в об’єктивному висвітленню подій та спростування недостовірної інформації. Проте така ситуація влаштовує далеко не всіх. Тут, перш за все, мова про тих, хто ще добре пам’ятає, як «було раніше» і навіть не проти, щоб одного дня повернутись в «старі добрі часи».

Перші «сейсмічні» поштовхи із боку адміністрації установи відчули на собі «Харківська правозахисна група» та «Український інститут з прав людини». У квітні цього року представників цих організацій, які також є помічниками народних депутатів, не пустили з візитом в установи в Бердянську та Дніпрі. Підстави для таких дій вигадувались доволі різні. При цьому жодної притомної реакції Мін’юсту на це взагалі не було. Натомість «справжній землетрус» стався вже 23 квітня, коли було зареєстровано проект Закону № 10243, яким депутати захотіли внести зміни до Кримінально-виконавчого кодексу щодо удосконалення порядку відвідування установ виконання покарань. Як не дивно, «першою скрипкою» в цьому оркестрі неочікувано виступила перша заступниця голови Верховної Ради України Ірина Геращенко.

Отже, самим законопроектом передбачається суттєво скоротити кількість людей, які можуть безперешкодно, без спеціального дозволу (акредитації) та в будь-який час відвідувати установи виконання покарань. Заборона на таке безперешкодне відвідування стосується, перш за все, депутатів місцевих рад та помічників-консультантів народних депутатів. За думкою пані Ірини, а також народних депутатів Марії Іонової та Валерія Карпунцова, які є співавторами законопроекту, вищеперелічені особи начебто іноді можуть мати кримінальне минуле. Але це не єдиний їхній гріх. Вони також дезорганізують роботу установи: часто приходять у нічний час, будять осіб, які відбувають покарання, заважають їхньому робочому процесу. І, напевно, найголовніше: начебто схиляють їх до написання необґрунтованих скарг на адміністрацію установи. Також в переліку загроз згадується про загадкове «тощо», але що це таке – залишається тільки здогадуватись.

Також не зовсім зрозуміла ситуація з Уповноваженою Верховної Ради України з прав людини. З одного боку, пані Людмила Денисова за нормами законопроекту може делегувати право відвідування установ тільки двом представникам у кожній області. При цьому, нижче по тексту законопроекту йдеться про громадських моніторів Національного превентивного механізму, які діють на підставі відповідних доручень Уповноваженої і які також можуть безперешкодно відвідувати колонії та слідчі ізолятори. Тобто якось зовсім незрозуміло, скільком людям Уповноважена може доручати відвідувати заклади за такою версією авторів законопроекту.

Також цей законопроект суттєво віддаляє нас від моменту створення подвійної системи регулярних пенітенціарних інспекцій, які зафіксовані в Конституції України та вимог «правил Мандели», затверджених Генасамблеєю ООН. Сьогодні все виглядає так, що будь-який узагальнений досвід роботи моніторингових груп, які працювали у цьому напрямку, дозволив би виробити прийнятний та ефективний формат функціонування зовнішніх інспекцій для роботи в колоніях та слідчих ізоляторах.

Натомість зараз є суттєва загроза, що зменшення візитів та відкритості установ виконання покарань призведе до зростання фактів порушення прав людини та, можливо, навіть до повернення практики «виховних заходів» за допомогою гумових кийків та відбитих нирок. А так недалеко й до збільшення кількості позовів до Європейського суду з прав людини, за рішення по грошових компенсаціях будуть платити вже прості українські громадяни. Виходить, два кроки назад можуть перетворитись на стометрівку в зворотній бік.