Чому катування за гратами майже не розслідується

04.04.2019

За останні 5 років в Україні за катування пред’явили обвинувачення лише одному працівнику установи виконання покарань. Щоправда, правозахисники отримують значно більше скарг від засуджених. Вони кажуть, що такі злочини неналежно розслідуються. В’язні про реальне життя за ґратами здебільшого мовчать — бояться посилення репресій. Є ті, хто звертається до Європейського суду з прав людини. Утім, рішення ЄСПЛ не завжди впливають на їхню подальшу долю.

У СІЗО ЗІ СНІДом

Ганна Солопова потрапила в СІЗО, коли їй було 20. Сирота, яка вийшла з інтернату, зривала золоті ланцюжки з перехожих, у суді свою вину повністю визнала, й отримала чотири роки позбавлення волі. Ганна має інвалідність, оскільки народилася ВІЛ-інфікованою. Проходила антиретровірусну терапію. Поки не опинилася в установі виконання покарань у Дніпрі. Там дівчина почала скаржитися на збільшення лімфовузлів. Спершу лікарі запевняли, що в неї туберкульоз, та потім виявилося, що насправді це онкологічне захворювання — лімфома другої стадії. Тим часом без лікування ВІЛ перейшов у СНІД. Остаточний діагноз Ганні поставили рік тому, але лікували її неналежно.

Адвокат Ганни звернувся до Європейського суду з прав людини за правилом 39 — з проханням про термінові заходи. ЄСПЛ указав уряду України, що необхідно терміново забезпечити Ганну медичною допомогою за призначеною схемою лікування. Негайно відреагувати. Лікування поновили, щоправда, не в повному обсязі. Провели блоки хімії, але зовсім не провели відновлювальної терапії. А потім дівчину знову припинили лікувати. Останні сім місяців рак прогресує, але Ганна не отримує лікування. Ні рішення ЄСПЛ, ні адвокатські запити не змінили її життя на краще. Вона й досі живе в холодній сирій загальній камері. Без відповіді лишився відкритий лист правозахисників до замміністра юстиції та керівника медичної системи кримінально-виконавчої служби.

«У НАС КАТУВАНЬ НЕМАЄ»

Сьогодні в Україні в установах виконання покарань та СІЗО перебуває 55 тисяч людей (не враховуючи засуджених, які відбувають покарання на тимчасово непідконтрольній Україні території). Найчастіше вони скаржаться на насилля з боку персоналу або інших засуджених, неналежні умови утримання, ненадання медичної допомоги, нестерпні умови праці. Все це, за міжнародним законодавством прирівнюється до катувань.

Установа виконання покарань, Вінниця. Фото — прес-служба омбудсмена

«У нас катувань в установах виконання покарань немає», — каже прес-секретар замміністра юстиції Юрій Маслак. За його словами, у 2018 році до реєстру внесли 106 повідомлень щодо правопорушень працівників кримінально-виконавчої служби.

«Фактично ми говоримо про те, що співробітник голодний — у нього порожній холодильник, — пояснює таку кількість повідомлень Юрій Маслак. — Люди йдуть на різні злочини, задля того, щоб отримати якусь фінансову винагороду».

За останні майже 5 років за 127 статтею Кримінального кодексу — «Катування» до суду передали тільки один обвинувальний акт щодо співробітника установи виконання покарань. Здебільшого катування маскується за іншими статтями — зловживанням владою та службовим становищем, перевищенням влади та службовою недбалістю. У відповідь на запит Слідство.Інфо Генеральна прокуратура повідомила, що за останні майже п’ять років за цими статтями обвинувачували 13 співробітників.

Водночас Європейський суд з прав людини катування в Україні помічає. У доповіді України Комітету ООН проти катувань йдеться, що за період 2014-2018 років ЄСПЛ ухвалив рішення у 73 справах щодо заборони катувань в Україні. Загальна сума, яку сплатила Україна за катування — понад 800 тисяч євро.

За словами правозахисника Олександра Федорука, катування в тюрмах часом маскують під боротьбу з кримінальною субкультурою: «Інколи є приписи прокуратури з проханням «вжити заходів щодо недопущення повторних правопорушень серед засуджених». Форм і методів, як це робити правильно немає. Співробітники установ виконують настанови так, як розуміють».

ХТО РОЗСЛІДУЄ КАТУВАННЯ?

У 2016 році Верховна Рада змінила законодавство — передбачила появу в Державній пенітенціарній системі слідчих, які розслідуватимуть злочини в колоніях та СІЗО. Однак нові слідчі так і не отримали повноважень проводити розслідування, а за півтора року норму закону визнали неконституційною. Отже, протягом 2017 та частини 2018 років катування в місцях несвободи фактично не розслідувалися.

Від листопада 2017-го розслідувати катування мав новий незалежний орган — ДБР (Державне бюро розслідувань). Однак бюро почало працювати тільки за рік — у листопаді 2018-го. Зараз слідчі ДБР розслідують близько 400 кримінальних проваджень за фактами катувань. Однак процесуальне керівництво над ДБР здійснює Генеральна прокуратура.

З одного боку прокуратура контролює розслідування справ і підтримує обвинувачення в суді, а з другого — повинна реагувати на скарги про катування.

«Фактично прокурори досі відповідальні за факти катувань. Але рука руку миє — це система показників, видимого благополуччя. Якщо випадки катування і є, то порушується кримінальна справа за іншими фактами», — каже Федорук.

За словами його колеги, Сергія Перникози, коли правозахисники під час візитів без попередження вказують на протиправні дії персоналу закладу, прокурори з нагляду, які приїжджають на місце, найчастіше виступають адвокатами адміністрації.

Наглядова функція прокуратури щодо пенітенціарників буде втрачена, коли набуде чинності закон про створення подвійної системи пенітенціарних інспекцій — однієї внутрішньої в Мін’юсті, а іншої — зовнішньої. Наразі з моніторингом без попередження в тюрми навідуються представники Національного превентивного механізму омбудсмена. Також приїжджають народні депутати та їхні помічники.

«Створення зовнішніх інспекцій блокується органами прокуратури та державними органами, оскільки це позбавить прокуратуру великої частини повноважень», — каже Юрій Бєлоусов, екс-керівник департаменту з питань реалізації Національного превентивного механізму при офісі омбудсмена.

СТРАХ І НЕНАВИСТЬ

В’язні бояться скаржитися на неправомірні дії адміністрації чи інших засуджених. Бояться посилення катувань, відсутності юридичного захисту, дисциплінарних стягнень (поміщення в ізолятор, одиночну камеру) та через те, що несхвальна поведінка адміністрації може впливати на відмову в умовно-достроковому звільненні. Найчастіше про нелюдське поводження і катування говорять уже на волі.

«Засуджених, які скаржаться на адміністрацію, переслідують як злісних порушників режиму за статтею 391. Часто, якщо під час моніторингових візитів вони заявляють про порушення прав, їх знову катують», — каже представник Харківської правозахисної групи Андрій Діденко.

Сергій Перникоза розповідає, що нерідко до правозахисників у колоніях і СІЗО звертаються в’язні, які скаржаться на побиття. Правозахисники запрошують фельдшера, який фіксує травми та виписує необхідні довідки: «Але за деякий час людина повертається і відмовляється свідчити. Звісно, далі справа нікуди не йде», — каже він.

Співробітники тюрем, які не беруть участь у катуваннях, але стали свідками, воліють це не афішувати. А ті, хто наважився заявити на колег, фактично не мають захисту від подальших репресій.

Для розслідування катувань необхідно правильно зафіксувати їхні наслідки. Велике значення має медичний огляд і фіксація ушкоджень. Усі ці стандарти містить Стамбульський протокол, розроблений для ООН. Ратифікувати протокол не потрібно, але дотепер правоохоронці України цього майже не робили.

Наслідки психологічного насилля, яке не залишає видимих слідів, але може призводити до проблем із психікою, взагалі не фіксується — українське законодавство цього не передбачає. Натомість тілесні ушкодження фіксуються обов’язково, й повинні вноситися в спеціальні журнали. Щоправда, медперсонал установ не завжди це робить. Травми — наслідки катувань — можуть виявити лікарі під час судово-медичних експертиз. Однак провести таку експертизу може лише державна установа і лише за клопотанням слідчого чи прокурора, коли справа дійде до розслідування.

Правозахисники неодноразово попереджали: для того, щоб на медичний персонал у тюрмі не впливала адміністрація й вони могли чесно описувати травми в’язнів, треба відмовитися від відомчої медицини. Та замість того, щоб підпорядкувати медичну службу установ МОЗу, Кабмін створив Центр охорони здоров’я Державної кримінально-виконавчої служби, підпорядкувавши його самій же службі.

«Тема тюремного відомства взагалі нікого не цікавить, допоки сама людина чи її рідні не опиняться за ґратами, — каже Андрій Діденко. — Там відбуваються катування, жахливі знущання з людей, ненадання медичної допомоги. Медперсонал масово залишає заклади. Як може людина змінитися після скоєння злочину й повернутися в суспільство?»

За думку правозахисника, система не налаштована виправити людину. Тому, наполягає він, пенітенціарна реформа не відбувається. «Якщо зараз не почнемо про це говорити, не знаю, чим закінчиться ця «реформа».