Чому самосуд популярний в Україні?

Сусідка має на руках дозвільні документи на таке збільшення житлоплощі. Одна з проектантів міста, розроблюючи план, заплющила очі на відстань між будинками. «Пояснювала» Олегу тим, якщо не вона, то інший це зробив, а тут можливість заробити… Міськрада дала дозвіл, бо начебто заперечень з боку сусідів не було. Ще інші «правильні» папірці. І всі, до кого б не звертався чоловік, казали: збирай документи і готуйся до монотонної судової тяганини.

– Якби ви знали, скільки разів мені хотілося серед ночі кинути у той ґанок камінь. Від якогось безсилля і абсурдності ситуації: всі розуміють, що сусідка не права, але розводять руками, мовляв, а ми що зробимо, іди в суд…

– І чому не розбили вікно? – запитую я.

– А що це дасть? Треба якось намагатися правовим шляхом, от збираю документи…

Водночас Олег не дуже довіряє суду. Пояснює це так: якщо сусідка вже змогла дістати всі дозволи, хоч були очевидні порушення для будівництва, то йому в суд іти потрібно із «залізними» аргументами. А в нього ані ресурсів, ані впевненості, що виграє. «Класична» для України ситуація: у сусідки вдосталь грошей, щоб іти сміливо в суд, у нього – ні.

…І це стосується тільки майна. Утім, по цілій країні відбуваються і жорсткіші речі. І далеко не всі потерпілі розмірковують, як Олег. Навпаки, вони вважають, що в нинішніх умовах самосуд – це єдиний спосіб покарати злочинців.

І таких в Україні – близько 12%, як свідчить Друге всеукраїнське соціологічне дослідження «Що українці думають та знають про права людини: оцінка змін» (2018, перше було проведене у 2016 році).

Ще третина опитаних (36%) вважають, що загалом самосуд неприпустимий, але в деяких випадках може бути виправданим.

Іншими словами, майже половина українців припускають можливість здійснення самосуду.

«Ці дані нас шокували. Уявіть, половина населення виправдовують самосуд! Це серйозний показник зневіри у державну систему. Вони не довіряють державі, не вірять, що можуть захистити свої права», – коментує Світлана Колишко, координаторка проекту Програми розвитку ООН в Україні «Зміцнення потенціалу Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини».

«Цікаво, на Донбасі, де люди побачили, що таке самосуд, або не дай Бог відчули на собі, кількість тих, що вважають це найкращим захистом, не дотягує і до 2%. Це менше статистичної похибки. Очевидно, вони розуміють, що самосуд не те, що не веде до справедливості, це всього лиш перемагає сила – у кого краща зброя або сильніші зв’язки», – говорить Світлана Колишко.

Про тривожні тенденції каже і голова Центру інформації про права людини Тетяна Печончик.

«Якщо подивитися наші новини, акти самосуду в Україні відбуваються кожний тиждень. При чому це не тільки використання зброї. Перекрити міжнародну трасу, закидати шашками російське посольство, підпалити автомобіль, покарати винуватців ДТП на місці пригоди та інші. Кожний десятий в Україні вважає самосуд єдиним способом покарати злочинців – і це дуже тривожно.

Якщо ми порівняємо також цю цифру з тим, скільки людей готові взяти зброю для відстоювання своїх прав, то ця цифра стане ще більш небезпечною. 8% від тих, хто намагався відстояти свої права, заявили, що робили це із використанням зброї, а на Півдні таких – 14%. Тому реформування системи правосуддя залишається першочерговим завданням для України», – каже Печончик і додає:.

«Ясна річ, люди дуже наелектризовані, вони не бачать справедливості в житті. Згідно з опитування, половина населення, коли і помічають порушення своїх прав, не звертаються у поліцію, прокуратуру, суди, не вірять…», – підкреслює експертка.

Тотальну недовіру до держорганів підтверджують й інші дані дослідження.

«На питання, чому ви не відстоюєте свої права, більшість відповіли, що це… марна витрата часу. І це дуже негативний показник», – наголошує Світлана Колишко.

Серед інших причин: немає грошей або відповідних знань, як це зробити. Як зауважує Колишко, якщо немає фінансів, то можна звернутися до системи безоплатної правової допомоги – мережі фахових юристів, яка працює в Україні кілька років. Але якраз проблема в тому, що не так багато людей знають про цю можливість, відтак не можуть скористатися цими послугами.

Але те, що більше половини опитаних (55%), хоч і знали, що їхні права були порушенні, взагалі ні-чо-го не робили – дуже показова цифра.

У меншості й ті, хто намагався захищати свої права і їм це вдалося, – це всього 15% респондентів. У третини (30%) спроби захисту в більшості випадків були марними.

«Тож зовсім не дивно, чому така зневіра в українців до держави – навіть у того невеличкого відсотка людей, які пробують хоч щось робити, мало що виходило», – пояснює Колишко.

Якщо подивитися на статистику, хто захищає свої права, то більшість з них – мають вищу освіту, заможніші, переважно це люди віком від 30 до 54 років.

Щодо способів захисту своїх прав, то дослідження 2018 року повторило минулий результат: на думку громадян, найефективнішим є звернення до засобів масової інформації. Хоча ЗМІ і не є безпосереднім джерелом захисту прав, але вони спонукають державу хоч якось діяти. У цьому переконана майже чверть опитаного населення (23%, для порівняння – у 2016 році цей показник складав 28%).

На другому місці опинилися національні суди – 21% (у 2016 – 16%, посідали тільки третє місце). Експерти дуже обережно кажуть про те, що реформи або оновлення суддівського складу трохи підвищило довіру громадян до них.

На третьому місці серед ефективних спосіб захисту респонденти вважають звернення до Європейського суду з прав людини – 19% (у 2016 році – так само). Далі ідуть поліція (18%), прокуратура (15%).

Кожний сьомий (15%) стверджує, що звернення до родичів та пошук потрібних знайомств дуже допомагають. Власне, як і вирішення питання за допомогою хабаря (10%), власними діями, включають використання зброї, якщо необхідно (9%).

Солідний відсоток українців (23%) переконані, що насправді взагалі немає способів захистити свої права. І таких стало на 5% більше у порівнянні з опитуванням у 2016 році.

Ще сумніша картина, якщо подивитися на цифри тих, хто реально намагався відстояти себе.

«Використання родичів і пошук потрібних знайомств є найбільш застосованим на практиці засобом захисту прав людини – а це 22%. Якщо до цього додати вирішення питання хабарем, або іншими власними діями, а це майже 10%, то загалом виходить, що третина населення, якщо і захищають свої права, то неправовими методами», – підкреслює Тетяна Печончик.

…Як на мене, владі є над чим замислитися. Інакше, терпець може увірватися – і Олег потягнеться за камінь.

Загальнонаціональне соціологічне дослідження було проведене з 11 по 24 липня 2018 року Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та фірмою «Юкрейніан соціолоджі сервіс» на замовлення Програми розвитку ООН в Україні та у співпраці з ГО «Центр інформації про права людини». Усього було опитано 1998 респондентів в усіх областях України та в місті Києві, окрім окупованих територій. Максимальна похибка вибірки не перевищує 2,2%.