Врадіївка. 5 років після погрому
06.07.2018
Улітку 2013 року Україну сколихнула історія про зґвалтування та спробу вбивства Ірини Крашкової у Врадіївці, що на Миколаївщині. До злочину були причетні двоє міліціонерів (Євген Дрижак та Дмитро Поліщук) і таксист (Сергій Рябіненко). Правоохоронні органи відмовилися брати під варту одного з підозрюваних. Це спричинило масові протести. Мешканці Врадіївки штурмували відділення міліції, били вікна. Згодом, вимагаючи справедливості, жителі села пішки йшли до Києва. Акція стала загальнодержавною та переросла в протест проти міліцейського свавілля. У результаті голову райвідділка Врадіївки звільнили. Так само, як і голову обласної міліції та прокурора Врадіївського району. Під час розслідування з’ясувалося, що підозрювані у зґвалтуванні міліціонери також причетні до низки посадових злочинів. Зрештою двоє міліціонерів дістали по 15 років тюрми, таксист — 11. Також до п’яти років ув’язнили заступника начальника райвідділка міліції, майора Михайла Кудринського, який намагався покривати злочин.
Нині біля колись розгромленого активістами райвідділка міліції порожньо. Інколи повз відремонтовану будівлю проїжджають пенсіонери на велосипедах і місцеві на поїдених часом та іржею автомобілях. Поруч, між відділенням місцевої поліції та прокуратурою, запарковані два білі Range Rover. Біля них — двоє чоловіків, що підозріло спостерігають за тим, як я фотографую будівлю поліції.
«За*бали вже знімати. Якого ти тут фотографуєш?! Це взагалі секретний об’єкт! Скільки вже можна ту Врадіївку знімати?! Вам що, немає чим більше зайнятися? Поприїжджають, потім всякої х*йні понаписують», — коментує один із них.
Розмова з чоловіком не надто клеїться. Він представляється «законослухняним громадянином». Закурює. Скаржиться на журналістів, які в пошуках гарячих фактів, на його думку, не намагаються докопатися до суті подій.
«Приїжджають усякі, а потім по телевізору відповідні сюжети крутять. Із ким ви тут зустрічалися? З місцевими активістами? Ну то, може, хай вони вам розкажуть, як один із них 30 га землі собі віджав і її обробляє? Або як він гасає селом на мотоциклі, а коли ти йому намагаєшся щось сказати, починає розмахувати своєю корочкою депутата. Або інший хай розкаже, як він ледь людину не покалічив і строк за це дістав. Залякали місцеву поліцію так, що вона вже власної тіні боїться», — резюмує «законослухняний громадянин», викидаючи недопалок. Чоловік іде до одного з білих джипів переговорити з кимось у салоні.
У райвідділку напівтемрява. Світло до приміщення пробивається хіба через вікна. На прохідній — стара тумба, яка слугує столом. На ній — журнал відвідувань. У ньому акуратним почерком виведені імена та час. Біля тумби стоїть поліцейський. Ввічливо просить документи для запису. У сірому світлі приміщення з’являється його колега дізнатися ціль візиту до начальника відділка. І попутно забрати паспорт та посвідчення для перевірки. Після нетривалих бюрократичних процедур потрапляємо на другий поверх, до кабінету Михайла Пелеха — голови Врадіївського райвідділка.
Михайло привітний, пропонує обирати місце за столом. Каже, відкритий до спілкування. Але оскільки Національна поліція — структура доволі зарегламентована, то офіційні коментарі може давати лише після звернення до відділу комунікації в Миколаєві.
«Була в нас історія. Приїхали ваші колеги з телебачення. Знімали сюжет. А я тоді перебував у відрядженні в Миколаєві. Вони зайшли до райвідділка, ходили з камерою, усе знімали, мене шукали. А потім розповіли, що я від них ховався. Це не зовсім так. Я ж правда був у відрядженні», — ділиться він досвідом спілкування зі ЗМІ.
«Стосунки з місцевими… та як всюди. Якщо хтось десь викопає кущ картоплі й ми його знайдемо — будемо хорошими. А не знайдемо — поганими. Так, не вистачає людей. Але поспілкуємося з вами детальніше, коли вирішимо питання із запитом до Миколаєва. Ви ж бачите: я відкритий, готовий говорити. Єдине — треба, щоб усе було за процедурою», — відповідає Пелех.
У центрі селища, на великому перехресті чекає місцевий активіст Анатолій Бурлак — учасник подій Врадіївського бунту. Ми йдемо на літню терасу місцевого кафе, умощуємося на потріскані пластикові стільці. Поруч влаштували гучне застілля троє жінок. Через дорогу від нас — місцевий туалет. Недалеко від нього — місцеве казино-МАФ «Космолот». Цілком робоче.
«Коли винних у зґвалтуванні засудили, люди були задоволені рішенням. З’явилося сподівання, що щось зміниться. Тим паче, почався Майдан. Також багато міліціонерів із відділка понаписували заяви на звільнення, як мені відомо. Але, здається, їх заспокоїли. І люди лишилися на своїх посадах. Була атестація. Та в нас вона відбулася з тими самими проблемами, що й по всій країні. У Врадіївці взагалі дізналися про неї постфактум. І колишні міліціонери її пройшли», — розповідає Бурлака.
«Можна сказати, що зараз актуальна така собі «політика невтручання». Поліцію не видно й не чути. Так, зараз є достойні люди. Може, із них навіть були б непогані поліцейські. Але маємо керівництво та вказівки згори, умовно кажучи, того чіпати, а того ні», — додає Бурлака.
До нас підсаджується чоловік у камуфльованій куртці. Він учасник війни з Росією на Донбасі. Воював у складі морської піхоти, устиг дістати досвід спілкування з оновленими правоохоронцями. «Мені дали землю біля ставка. Будуватися там неможливо, бо вона фактично болотяна. Думав спробувати садочок там посадити, а дерева повиростали самі собою. І я приїхав одне спиляти для опалення будинку. Не встиг цього зробити, як приїхала поліція: мовляв, незаконна вирубка. Але ж це моя земля!» — скаржиться колишній військовий.
«У поліції хлопці наче адекватні були. Пояснили, що їх викликали, бо нібито хтось пиляв дерева. Попросили привезти дерево до райвідділка. Ми домовилися, що наступного дня атовець принесе документи на землю й забере його. Але виявилося, на нього відкрили кримінальне провадження. Якось ніби владнали. Це було два роки тому. І от приблизно півтора місяця тому цю справу знову відкопали. Хотіли прив’язати до нас незаконну вирубку лісу. Це при тому, що неподалік Врадіївки вантажівки вивозять ліс. І відомо, хто його рубає. Я намагався вмовити одного чоловіка дати свідчення, так йому авто спалили. Тож він відмовився», — розповідає Бурлака.
Чоловіки йдуть у своїх справах. Попереджають, що їхні колеги, які мають приїхати на зустріч за кількадесят хвилин, обов’язково говоритимуть про Юрія Ханагяна, місцевого фермера, і звинувачуватимуть його в різних порушеннях.
«Насправді ми з Ханагяном були ще ті вороги. Але часи змінюються. Так, до нього є питання щодо його бізнесу та всяких порушень. Та зараз він наче намагається працювати легально. Наприклад, платить податки. Взагалі він із місцевих чи не найбільше податків платить до бюджету — це близько 1 млн грн щомісяця. Ніхто таких сум у бюджет не передає», — каже наостанок Бурлака.
До літньої тераси під’їжджають старі «Жигулі». Звідти виходять двоє чоловіків і прямують до мого столу. Один із них — місцевий депутат Дмитро Цихоня, активіст, який після Майдану потрапив до владних структур. Чоловіки вмощуються на ті самі пластикові стільці. Розповідають про зміни в місцевій поліції.
«Хлопці молоді працюють, форма красива. Ввічливі майже всі. Приймають заяви, приїжджають на виклики. Але після цього фактично нічого не відбувається. Ми не бачимо, що поліція працює. Наприклад, є в нас такий місцевий царьок Юра Ханагян. Рейдерить землі. Народ регулярно викликає поліцію, бере пояснення. І все. Як на мене, так відбувається тому, що Ханагян у нас завжди фінансував провладні сили. І давав гроші мажоритарним депутатам. Раніше це були представники регіоналів, тепер «Народного фронту». От його ніхто й не чіпає», — переконує Цихоня.
Він додає: не має претензій до начальника поліції Пелеха. Бо він «порядна людина й у нього все добре з послужним списком».
«Проблема в тому, що на діяльність поліції впливає політика. Плюс у приватних розмовах від поліцейських часом проскакують фрази, мовляв, міліціонерів посадили ні за що. Той самий Дрижак, наприклад (один з обвинувачених у зґвалтуванні Крашкової. — Ред.). Нібито врадіївчани збурилися й у результаті за ґрати потрапив невинний міліціонер», — веде далі Дмитро.
«Якщо казати про побутові речі: от через дорогу в нас відкрилася буцімто «лотерея». Але фактично це казино. Викликали поліцію, заяви писали. Я з начальником говорив. А він пояснює, що поліція нічого зробити не може, бо є прогалини в законі. І Пелех нібито готовий навіть сам закрити це казино, але «нема підстав». Так вони що, не можуть зайти всередину й перевірити, що там зовсім не лотерея? Що там комп’ютери для гри в казино?!» — обурюється Цихоня.
«Або ще історія. У нас тут заклад побудували на базі колишнього кінотеатру. Назвали кафе «Вікторія». Приблизно навесні там був конфлікт через якісь гроші. І Ханагян там бігає, розмахує пістолетом, штовхається з поліцією та взагалі обіцяє всіх «сексуально ізнасіловать». Та нас дивує не Ханагян, а поведінка поліції, яка абсолютно нічого не зробила. Чому людину, що розмахує зброєю, не скрутили? Вона ж становить загрозу!» — каже Цихоня.
Заходить розмова про колишніх міліціонерів. Дмитро каже, що частина з них пішла працювати в охорону до вже згаданого Ханагяна. А інша, здається, поновилася на посадах нібито через посвідчення учасників бойових дій.
«Багато поліцейських у нас зараз із Первомайська. І начальник поліції звідти. Тобто вони колись працювали у відділку Первомайська, а тепер у нас. Нормальні люди наче. Якщо згадувати звільнених після історії з Крашковою, то таких небагато. А ті, кого звільнили, пішли працювати в охорону до Ханагяна. До всього молодь розповідає, що окремі поліцейські кришують торгівлю наркотиками. Навіть публічні заяви про це були. Але як ви думаєте, цю інформацію правоохоронні органи хоч якось перевірили?» — скаржиться Цихоня.
Розмова добігає кінця. Чоловіки вантажаться у свої «Жигулі», постійно розповідаючи про «поганого Ханагяна». Автомобіль рушає, лишаючи по собі сліди на землі. До літньої тераси під’їжджає «Лада» з останніх моделей. Місцеве таксі. На Первомайськ. Таксист не надто говіркий. Він більше слухає, але на тему поліції говорить.
«Свого часу вони тут розпустили всяке беззаконня. Зараз ситуація дещо змінилася. Але, якщо чесно, нинішня поліція мені нічого поганого не зробила. Та й хорошого теж. Я взагалі з правоохоронцями не стикався. І хай так буде й надалі», — зізнається чоловік.
Ми їдемо розбитою дорогою до Первомайська, лишаючи Врадіївку з її проблемами десь посаду.
Станіслав Козлюк
