Олексій Бондаренко. Начальник Управління Державної кримінально-виконавчої служби України
10.04.2018
Ми називаємо їх «особи», уникаючи слова «особистості». Ми називаємо їх «довічники», наче викреслюючи зі списку людей, і намагаємося не думати — а як воно там?
А там — пошарпані стіни, повітря за розкладом і «особистий» простір в чотири квадратні метри на одного.
Напередодні прем’єри документального фільму «ПЖ» студії Real Stories Production говоримо з начальником Управління Державної кримінально-виконавчої служби України Олексієм Бондаренком про реалії та перспективи розвитку української в’язниці.
Пане Олексію, днями побачить світ документальна стрічка “ПЖ”, що розповідає про життя довічника та його батька. Стрічка більше про людські долі, про емоційну складову. Проте це гарний привід винести на суспільне обговорення проблематику життя за ґратами. Що таке довічне ув’язнення у практичному сенсі? Розкажіть, будь ласка, якіумови тримання людей, засуджених до довічного позбавлення волі.
— Засуджені до довічного позбавлення волі (або так звані «довічники») відбувають покарання в установах максимального рівня безпеки. В камерах зазвичай по дві особи. Можливе тримання і по три-чотири людини, якщо це дозволяє площа камери, яка сьогодні становить чотири квадратні метри на одну особу. Практично цілий день вони перебувають в її межах. Раз на день їм дозволена одна година в прогулянковому дворику.
Як виглядає прогулянковий дворик і що саме засуджені можуть там робити?
Майже так само як і камера. Можливо трохи більший. Єдина різниця — простір над головою та доступ до свіжого повітря. Там можна трохи розім’ятися — на перекладинах чи брусах. В принципі, спортивний інвентар мінімізований з метою забезпечення безпеки персоналу і самих засуджених.
Тобто довічно засуджені майже увесь час, що у них залишився, перебувають у закритому просторі?
Ще декілька років тому так воно і було, але останні зміни значно поліпшили ситуацію. Тепер, наприклад, через п’ять років відбування покарання в стандартній камері за умови сумлінної поведінки довічники мають право на переведення до більш просторого приміщення. Сьогодні така будівля існує в Харківській колонії, інші ще добудовуються. Хоч його «мешканці» також ізольовані від загальної категорії в’язнів, умови там набагато кращі. Більше простору, в межах якого вони можуть вільно пересуватися, окрема кімната для прийому їжі, де встановлена мікрохвильова піч та холодильник, кімната із телевізором. Тих, хто там побував, видно по очах — там з’являється надія. Це не тільки гарно впливає на них самих, це ще й стимул для колишніх співкамерників, які поки що залишаються в бетонному мішку.
Чи можна вважати інноваційними законодавчі зміни, внесені до Кримінального кодексу України в 2014 році? Наскільки вони поліпшують життя довічників, чи, щиро кажучи, не надто?
Судіть самі. Тепер після п’яти років перебування вже у вищезгаданій установі, за умови нормальної поведінки, у довічно засуджених з’являється можливість переміститись до вже звичайних житлових приміщень колонії максимального рівня безпеки. Такі прецеденти будуть можливі з 2019-го, після впровадження нових змін у законодавстві. В нас вже і списки підготовлені. Близько п’ятиста осіб за формальними ознаками підпадають під переведення до цих житлових приміщень. На цьому поки прогресивна система закінчується. Тобто, на сьогодні законодавчою системою України передбачено тільки прохання про помилування, яке довічно засудженні мають право подати до Адміністрації Президента України. У разі схвалення довічне ув’язнення замінюється на позбавлення волі на певний термін. Наразі існує тільки два таких випадки. До речі, жінка, якій довічне ув’язнення замінили на 25-ий річний термін позбавлення волі має звільнитися незабаром, 11-го квітня, удень прем’єри фільму «ПЖ».
Наскільки на особисте ставлення співробітників в’язниць до ув’язнених впливає усвідомлення на тяжкості скоєних ними злочинів та кількості їх жертв? Можливо, до довічно ув’язнених ставляться більш лояльно ніж до тих, хто зрештою вийде на волю?
Існує негласне правило: не дізнаватися подробиці вироку. Тому що всі ми люди, у всіх є емоції… І коли ти читаєш фабулу злочину, це вже накладає відбиток на твоє ставлення до особи, яка і вчинила цей злочин. В цьому особливість нашої професії — ставитись до ув’язнених як до людей, які припустилися помилки. Проте більш лояльного ставлення до довічно ув’язнених я ніколи не помічав. Навіть навпаки — згідно адміністративних вимог ми маємо застосовувати до довічників більш жорсткі правила, щоб попередити виникнення проблем.
Але все ж кожна людина «сидить» за різне. У когось на «особистому рахунку» більше двадцяти трупів із особливою жорстокістю, а в декого одне вбивство — із доказів три папірця…
Довічне ув’язнення, дійсно, не залежить від кількості жертв. Їх може бути і двадцять, і одна — міру покарання призначає суддя, враховуючи всі обставини справи. Це призводить до того, що в одній камері можуть знаходитись зовсім різні люди. Справедливо чи ні — це особливості застосування Кримінального кодексу України. Особисто я сказав би, що Кримінальний кодекс у цьому контексті потребує доопрацювання.
Тобто, довічників можна поділити на певні умовні групи?
Звісно, серед довічно ув’язнених теж є свої категорії. Дехто з них дуже небезпечний: схильний до втечі, нападів, захоплення заручників. Дехто менш загрозливий. Наразі ми розробляємо оціночну систему ризиків поведінки засуджених. Наприклад, наші європейські колеги вважають нашу чинну систему необ’єктивною та відверто застарілою.
Ви обмінюєтесь досвідом із європейськими колегами? Що із європейської чи американської практики Ви хотіли б реалізувати у застосуванні Кримінального кодексу України?
В Європі кожен довічно засуджений знає, що він ще зможе повернутися в суспільство. В розвинутих країнах Європи люди, відбуваючи покарання, не відірвані від нормального життя так сильно, як вони відірвані у нас. У нас вони ізольовані. Наприклад, у Німеччині довічно ув’язнені утримуються разом з іншими категоріями злочинців. Скажу більше: німецькі колеги взагалі вважають, що довічники — не найбільш небезпечна категорія злочинців. Вони знають, що будуть довго відбувати покарання, і від їх поведінки залежить чи звільняться вони взагалі. Після п’яти років ув’язнення за умови сумлінної поведінки вони можуть ненадовго виходити в магазини у супроводі правоохоронних органів. Після десяти років їм можуть надаватися короткочасні виїзди — і вже без супроводу. На відміну від нас, у більшості європейських країн довічне позбавлення волі — відкрита стаття. Тобто, після п’ятнадцяти років відбування покарання засуджені мають право на дострокове звільнення. Це більш гуманізована система, яка загалом позитивно впливає на поведінку засуджених.
Україні варто наслідувати європейську модель реалізації покарання чи краще йти своїм власним шляхом? Чи є щось, що ми реалізуємо краще, ніж в Європі чи в Америці?
Для того, щоб сказати краще чи гірше — треба точно знати, з чим порівнюєш. Наприклад, в Європі побачення тривають не більше чотирьох годин. У нас дозволений мобільний зв’язок, у них – тільки таксофон. А спільне проживання раз на кілька місяців із родиною до трьох діб, яке дозволене в’язням в Україні, у них взагалі не передбачене. Але загалом європейська та американська моделі гуманніші, і багато чого, безумовно, треба перейняти.
Прем’єра документальної стрічки «ПЖ» відбудеться 11 квітня о 19:00 в кінотеатрі «Жовтень» у Києві (вул. вул. Костянтинівська, 26). Вхід вільний.
Трейлер стрічки – http://realstoriesproduction.com/2018/03/23/pzh-ofitsijnyj-trejler
Матеріал підготувала
Марія Меркур’єва
