Чому прозорість, як антикорупційна стратегія, може мати негативний ефект?

23.02.2018

У липневому номері журналу Nature Human Behavior Майкл Мутукрішна, Патрік Франсуаз, Шейан Пурахмаді та Джо Генріх опублікували експериментальне дослідження, яке досить органічно включило корупцію в класичну поведінкову економічну гру.

Однією із визначальних характеристик людини є надзвичайна здатність до кооперації, рівень співпраці серед людей значно перевищує будь-який, що спостерігається в інших видах тваринного світу. Розуміння того, як підтримується ця співпраця, особливо у великих анонімних суспільствах – і досі є центральним питанням як для еволюціоністів, так і для політиків.

Соціологи часто використовують теорію поведінкової гри, щоб моделювати співпрацю в лабораторних умовах. Їхні експерименти показують, що “інституційне покарання” можна використати для підтримки співпраці у великих групах – це спосіб організовувати, аналогічний ролі урядів у ширшому суспільстві. Однак у реальному світі корупція може підірвати ефективність таких установ.

Те, що ми називаємо “корупцією”, – це місцева співпраця, що підриває співпрацю глобальну.

Корупція в усьому світі залишається дуже поширеною, нерівномірно розподіленою та затратною. Автори цитують оцінки Світового банку, за якими щомісяця 1 трильйон доларів іде на хабарі. Однак рівні корупції значно різняться між географічними регіонами.

Наприклад, за підрахунками, у Кенії вісім із 10 взаємодій із державними посадовими особами вимагають хабара. У свою чергу, Данія за індексами має найнижчий рівень корупції, і середній данець може ніколи не дати хабара за усе життя.

Компанія Transparency International заявляє, що в країнах з серйозною проблемою корупції проживає понад 6 мільярдів людей. Витрати на корупцію варіюються: від зменшення програм соціального забезпечення –

до смерті від зруйнованих будівель. Інакше кажучи, корупція може вбити.

Робота Майкла Мутукрішни показує, що корупція значною мірою неминуча внаслідок наших сформованих еволюцією психологічних схильностей; очевидно, виклик полягає у визначенні умов, коли корупція та її шкідливий вплив можуть бути зведені до мінімуму. Як цитують Мутукрішну в лондонській економічній школі у прес-рефераті:

“Корупція – це фактично форма співпраці, коріння якої знаходиться в нашій історії, подібну співпрацю легше пояснити, ніж функціонування сучасної держави. Сучасні держави – це безпрецедентний масштаб кооперації, який завжди під загрозою від співпраці малих масштабів. Те, що ми називаємо “корупцією”, – локальна співпраця, що підриває глобальну систему кооперації.”

Гра у хабара

Для моделювання корупції автори модифікували поведінкову економічну гру під назвою ”гра інституційного покарання”. Учасники анонімні і набрані з країн різного рівня корумпованості. У дослідженні взяли участь 274 людини, вони отримали певну суму у грошах, які могли розділити між собою та вкластися у загальний фонд. Загальний фонд помножується на певний коефіціент, а потім розподіляється порівну між гравцями, незалежно від їхніх внесків.

Гра розроблена таким чином, що в інтересах кожного гравця спонукати інших робити внесок у загальний фонд, а самому нічого не вносити. Проте прибуток для групи в цілому є найбільшим, якщо кожен вносить максимальний внесок. Кожен раунд один член групи випадковим чином призначається лідером, який може призначати покарання, використовуючи податки, отримані від інших гравців (гравці згідні платити свої кошти, аби лише покарати “халявщиків” – прим. ред.).

“Гра підкупу”, яку розвивали Мутукрішна та його колеги, така сама, як і основна гра, але додається те, що кожен гравець міг підкупити лідера. Тому лідер міг бачити як внесок кожного гравця в громадський пул, так і суму, яку кожен гравець дав йому особисто. Експериментатори маніпулювали “мультиплікацією пула” (показує економічний потенціал) та “мультиплікатором покарання” (силою вождя карати).

Учасники, які виросли в корумпованіших країнах, виявилися більш готові прийняти хабар.

Після кожного ходу гравця лідер міг вирішити: нічого не робити, прийняти пропонований хабар або карати гравця, віднімаючи його очки. Члени групи могли бачити лише дії лідера щодо них та власну вигоду, але дії лідера щодо інших членів групи залишалися невідомими.

У порівнянні з основною грою додавання хабарів призвело до значного зменшення добровільних внесків (зниження на 25 відсотків).

Так звані “сильні лідери” приблизно вдвічі частіше приймали хабарі і в три рази частіше не карали “халявщиків”. Як і очікували автори, більша каральна сила призвела до більш корумпованої поведінки.

Отримавши “корупцію”, автори додали “прозорість”. В умовах “часткової прозорості” члени групи могли бачити не лише дії лідера щодо них, а й власний внесок лідера в громадський пул. Однак вони не бачили дій лідера щодо інших членів групи. В умовах “повної прозорості” інформація про кожного учасника та подальші дії керівника була повністю доступною (тобто внески до пулу окремих членів групи, хабарі, які пропонуються лідеру, і його подальші дії у кожному випадку). Попри те, що витрати на хабарі були явними у всіх ситуаціях, шкідливі наслідки були найбільш вираженими у разі несприятливих економічних умов.

Коли лідери були сильні або економічний потенціал потужний, то зменшення корупції призводило до збільшення внесків. Коли лідери були слабкими (тобто їхні каральні можливості низькі, а економічний потенціал поганий), то стратегія пом’якшення наслідків корупції через повну прозорість не мала ніякого ефекту, а часткова прозорість лише зменшила внески до рівнів, нижчих за рівень стандартної “гри підкупу”. (Тобто, призводила до ще гірших наслідків, ніж якби «часткової прозорості» не було б взагалі, – ред.)

Зворотній ефект

Дослідження вказує на те, що стратегії пом’якшення наслідків корупції допомагають в одних ситуаціях, але в інших вони можуть призвести до погіршення ситуації і, таким чином, матимуть негативний вплив. Як стверджують автори, “запропоновані панацеї, такі як прозорість, можуть фактично бути шкідливими в деяких контекстах”.

Ці висновки не є дивними з соціально-психологічної точки зору і підтримують класичну літературу про вплив соціальних норм на поведінку.

Прозорість та уявлення про інституційну корупцію можуть зробити нормою думку про те, що більшість людей займаються корупцією, і що така поведінка є допустимою (або що треба також займатися подібним, щоб досягти успіху). Однак чому часткова прозорість має більш негативний вплив, ніж повна прозорість, у ситуації коли лідери слабкі, не з’ясовано.

Автори виявили, що учасники, які виросли в більш корумпованих країнах, були більш готові прийняти хабара. Найбільш правдоподібне пояснення цьому, що вплив корупції під час становлення особистості призвів до прийняття корупції як соціальної норми, що виражалося в поведінці цих людей під час експериментів.

Важливо зазначити, що це лише одне експериментальне дослідження, присвячене антикорупційним стратегіям, і що необхідна обережність при розповсюдженні цих досліджень на практиці.

Як зазначають автори: “Лабораторна робота з причин та ліків проти корупції повинна інформувати і бути поінформованою про реальні розслідування корупції з усього світу”.

Окрім цього, дослідження авторів кидає виклик широко розповсюдженим уявленням про те, як краще зменшити корупцію і може допомогти пояснити, чому “ліки проти корупції”, які можуть виявитися успішними у багатих країнах, можуть не працювати в інших. Якщо перефразувати слова покійного Луїса Брандея, “сонячне світло вважається найкращим з дезинфікуючих засобів”, але це може залежати від кліматичних умов та поширеності патогенних мікроорганізмів.

Про автора: Макс Бейлбі – це психолог-практик, спеціаліст у бізнес-психології, працює в банківській галузі. Він має ступінь магістра з організаційно-соціальної психології Лондонської школи економіки та ступінь в галузі управління менеджментом Брайтонського університету. Він також є членом Асоціації ділової психології та спілки Поведінки та еволюції людини.

Джерело