Про суддівську мантію

08.11.2017

Останнім часом у засобах масової інформації з’явилися численні публікації, які стосуються cудових мантій. Зміст цих публікацій полягає в тому, що їх автори висловлюють сумніви щодо доцільності існування такого атрибута суддівської влади.

Ми вирішили проаналізувати це питання та розглянути дискусію, яка виникла. Зокрема, потребує встановлення та вивчення низка звичаїв і традицій у судовому процесі, взаємодія їх домінантних елементів та їх відповідність релігійним стереотипам.

У статті 16 Закону України від 2 червня 2016 року «Про судоустрій і статус суддів» серед символів судової влади визначено мантію та зафіксовано, що суддя здійснює правосуддя саме в ній. Таким чином, норми, що регламентують вбрання суддів під час здійснення ними правосуддя, є не просто традиційно-звичаєвими правилами, а мають характер нормативної та імперативної регламентації правил поведінки.

Процесуальне законодавство України та законодавство України про судоустрій передбачають наявність певних судових ритуалів, що мають на меті забезпечити повагу до суду, вплинути на правосвідомість сторін і учасників процесу та створити сприятливі умови для здійснення правосуддя.

Суддівська мантія насамперед є елементом одягу — широким і довгим убранням особливого крою, подібним до плаща.

В Україні мантія суддів виготовляється з тонкої шерстяної тканини чорного кольору без підкладки, має трапецевидний силует, довгий рукав напівреглан з оздоблювальною атласною смужкою чорного кольору знизу, застібку на три ґудзики. По горловині та краю борта також є оздоблювальна атласна смужка чорного кольору. Довжина мантії має бути такою, щоб відстань від підлоги до нижнього її краю становила близько чверті метра. Суддівські мантії загалом чорного кольору. Дещо відрізняються кроєм та кольором мантії суддів Конституційного та Верховного судів України (шляхетний теракотовий колір з вишневим відтінком).

Проблематика суддівської символіки й атрибутики є спеціальним напрямом наукових досліджень у галузі судоустрою, що в теоретичній юриспруденції отримав різні назви в численних джерелах: судові ритуали або судовий етикет, судовий церемоніал чи судові обряди, семіотика правосуддя, атрибутивна функція правосуддя тощо.

Дослідник такої проблематики Пахалов М.Ю. так висловлює свій погляд на судовий ритуал: «Судовий ритуал не джерело, а інструмент права, використовуваний судом і учасниками процесу в правозастосовній практиці. Він пов’язаний з організацією судочинства настільки ж, наскільки і формальні юридичні вимоги, такі, як термін виконання, порядок виклику, вимоги до учасників тощо. Можна сказати, що ритуал є механізмом переходу від безладу до порядку. Символіка жестів, промов, поведінки ніби збирає окремі елементи судового розгляду в єдине ціле. Для учасників процесу це означає перш за все відповідність того, що відбувається, їхнім очікуванням, засвоєним завдяки культурним, історичним і, у випадку середньовічного процесу, релігійним стереотипам. Для сучасної людини так само актуальні очікування відповідності судового процесу низці ознак, які формально не стосуються права: це перебіг процесу в залі суду, відповідне розташування учасників один щодо одного, зовнішній вигляд судді тощо»¹.

Практики не приділяють значної уваги етичним аспектам правосуддя, юридичній етиці та етикету. І це стосується не тільки правозастосовної практики, а й юридичної теорії. Правила етики суддів, адвокатів, прокурорів допоки не мають глибокого історичного коріння правозастосування в нашій правовій системі в силу об’єктивних історичних причин, а юридична етика в більшості юридичних ВНЗ та на факультетах вивчається майбутніми правниками досить побіжно, на відміну, приміром, від правничих шкіл США, де юридична етика є чи не найзначнішим курсом навчання і за кількістю годин не поступається ані матеріально-галузевим предметам, ані процесуальним наукам.

Звичайно, безпосередній результат судового розгляду та постановлення суддею справедливого судового рішення у справі напряму не залежить від форми його одягу, проте саме ритуальні аспекти правосуддя створюють відповідну виховну атмосферу, налаштовують учасників процесу на офіційний лад, що значно впливає на перебіг судового засідання, мають аксіологічне та виховне значення. Як зазначав Мішель Фуко, «судовий церемоніал має на меті вивести на загальний огляд істину злочину». Чезаре Беккаріа щодо цього писав, що «формальність і урочистість необхідні при здійсненні правосуддя, щоб ніщо не залишати свавіллю судді, щоб народ знав, що суд відбувається на підставі чітких правил, а не безладно та пристрасно»².

Суддівська мантія є одним із символічних атрибутів правосуддя поряд з такими відомими символами, як терези, статуетка Феміди, а в деяких країнах – суддівський молоток, суддівські перуки та суддівські головні убори.

Символізм суддівського вбрання має глибинне історико-правове й філософське підґрунтя. Історичний розвиток українського права, яке певною мірою екстрапольоване від східноримської (візантійської) імперії крізь призму церковно-правового регулювання, дає достатньо підстав, щоб робити висновки про спадковість символів суддівської влади, одним з найвиразніших серед яких є суддівська мантія.

Історично мантія походить з античних часів і набула найбільшого розвитку в середньовічному судовому етикеті. У західноєвропейській культурі зовнішні знаки влади та посадові клейноди називалися інсігніями, вони мали значний вплив на свідомість середньовічного пересічного громадянина. Середньовічна людина вважала, що за будь-якою візуальною, чуттєвою, дотичною реальністю приховується реальність вищого порядку, яка визначає сутність речей і повинна бути в той чи інший спосіб відображеною в символічних образах. Одним із таких символічних образів і стала суддівська мантія.

Зберігачем римських традицій у культурі, ментальності, законодавстві, адмініструванні, одязі залишилася Східна Римська імперія. Візантійські імператори носили пурпурні мантії, і така традиція була жорстко регламентована, адже одягатися в одяг пурпурного кольору іншим особам заборонялося під страхом смертної кари.

Таким чином, сучасна правосвідомість успадкувала певну знакову систему, що сприймається як певний код соціально значущої поведінки.

Ми не випадково зупиняємося на питанні рецепції римського права у вітчизняну правову традицію, оскільки, на нашу думку, саме це й може стати відправним моментом у доведенні відповідності ритуального вбрання суддів вітчизняній традиції права. Та обставина, що вбирання суддів у мантії так легко й органічно вписалося в українську систему правосуддя, вочевидь демонструє нам, що суспільство було готове до такого кроку й не сприймало атрибут суддівської мантії як дещо чужорідне та зайве в правосудді.

З давніх часів відправляння правосуддя в масовій свідомості асоціювалося з учиненням певних сакральних дій. У більшості стародавніх народів правосуддя досить часто здійснювали жерці, священики або інші служителі релігійних культів, для яких правосуддя було однією із форм духовної практики. У деяких народів, зокрема римлян, ідея сакральних функцій правосуддя була настільки гіпертрофована, що навіть з’явився окремий культ богів правосуддя (приміром, культ Феміди).

Щодо цього слід зазначити, що наявність спеціального й досить схожого одягу як у священників, так і в суддів має спільне історичне коріння. Тому, досліджуючи священицьке вбрання, ми зможемо відкрити для себе багато аналогій у правовому режимі використання мантій суддями України.

Узагалі канонічне право досить ґрунтовно розробило проблематику вбрання священиків та інших осіб духовного звання (кліру) і дає досить багато цікавого матеріалу для проведення аналогій із суддівськими мантіями.

Ми не можемо прослідкувати успадковуваність суддівських мантій із правосуддя княжої доби в Україні-Русі. Адже тоді суд не був окремою гілкою влади чи інституційним органом і здійснювався безпосередньо князями або іншими представниками княжої влади за дорученням князя. Хоча парадний княжий одяг у Київській Русі часів християнізації відповідав тогочасній візантійській моді й передбачав носіння довгого одягу, аби бути подібними до візантійських імператорів, які носили пурпурні мантії.

Період Литовсько-Руської держави був закономірним продовженням правових традицій Київської Русі, адже литовські статути були інкорпорацією правових звичаїв саме східних слов’ян, які литовські князі реципіювали на терени своєї державності та які фактично були переробкою «Руської Правди». А тому судівництво литовської доби не відрізнялося від князівських часів. Це змушує нас констатувати відсутність спеціальних одностроїв у суддівському вбранні та зробити висновок, що судді того періоду вбиралися у звичайний одяг на русько-литовсько-польську манеру.

Чиновники судового відомства Російської імперії носили спеціальні віцмундири чорного кольору із зеленими відворотами, обшлагами та комірцем. Запровадження віцмундирів має давню історію та сягає ХVІІІ ст. Перше відоме нам регламентування носіння мундирів чиновниками Російської імперії датується 9 квітня 1784 року, коли Сенатом було введено в дію указ, що запроваджував для дворянства та міщанства, яке перебувало на государевій службі, спеціальні мундири. При цьому чиновники зобов’язувалися перебувати у віцмундирах не тільки під час виконання своїх безпосередніх функцій, а й перебуваючи в будь-яких публічних місцях. Особливо цікавим у тексті цього указу є те, що він запроваджується з метою «збереження… достатку… і запобігання розкоші в одязі дворянства і чиновництва». Тобто спеціальний одяг для чиновників взагалі й судового відомства зокрема вже в той час мав на меті універсалізувати символіку судової влади, усунути зайву розкіш в одязі (адже судовими чиновниками переважно призначалися особи шляхетного походження) та соціальне розшарування в суддівському корпусі (аби судді різного матеріального статку не відрізнялися дорогим вбранням).

Але дискусійним залишилося питання про те, наскільки обов’язок використання суддями мантій під час здійснення правосуддя відповідає вітчизняним традиціям судоустрою та судового етикету, адже, скажімо, радянська судова система (радянське правосуддя) взагалі відкидала ідею суддівських мантій як «буржуазну». На те були свої ідеологічні вимоги. Радянський суд відповідно до панівної ідеології був народним судом, що відображалося у відповідних назвах судових установ (народний суд певного району чи міста). Тому представники правосуддя своєю постаттю та зовнішнім вбранням не могли істотно відрізнятися від пересічного радянського громадянина. І хоча наприкінці  ХХ століття  порушувалося питання про можливість запровадження спеціальної суддівської форми для народних суддів, але воно не знайшло достатньої підтримки. Таким чином, доба радянського правосуддя не дає нам достатніх підстав стверджувати, що спеціальний одяг для суддів є традиційним для вітчизняного судівництва.

У Положенні про цивільні мундири 1834 року (у ІІІ розділі §75) зазначалося, що всі чиновники судового відомства (на той час – Мін’юсту) зобов’язані носити парадний мундир з темно-зеленого сукна з оксамитовим комірцем того ж кольору, із золотим шиттям та золотими ґудзиками із зображенням Сенатського чекану.

Наприкінці ХІХ ст. для судових чиновників було запроваджено сюртук із комірцем із чорного сукна, шістьма позолоченими ґудзиками та знаком судового відомства (герб судового відомства в обрамленні дубового вінка), а також парадний кітель з білого полотна із чорними брюками та кашкетом із чорного сукна з козирком, шовкові рукавички та плечові знаки з темно-зеленого бархату. Плечові знаки (на кшталт погонів) за своєю формою та кількістю зірочок мали відповідати класу посади.

Такий мундир суддівських чиновників проіснував до 1917 року. Отже, саме імперський період розвитку судоустрою на українських землях не дає нам підстав говорити про наявність передумов запровадження суддівських мантій.

Для періоду перебування західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської імперії характерно використання суддівських мантій. У 1849 році в Західній Україні було створено повітові, окружні (крайові) та вищі крайові суди, судді яких використовували мантії. Проте, значно перебільшуючи, ми можемо вважати це віхою в історії саме українського правосуддя, адже українців допускали до посад суддів тільки в повітових судах. Традиційно цісар у Галичині (Королівство Галичини й Лодомерії) призначав на посади суддів поляків. З 1869 року офіційною мовою судочинства було затверджено польську, на Закарпатті – угорську, в Буковині – німецьку. Вочевидь, дослідження історії правового режиму суддівських мантій у цей період лежить у площині вивчення правничої спадщини інших держав,  передусім Австрії, Угорщини та Польщі, а тому спекулятивно було би шукати витоки використання мантій в українському правосудді шляхом інтерполяції правових традицій інших юридичних систем. З огляду на це ми змушені зробити висновок, що запровадження суддівських мантій у законодавство сучасної України є прямим сучасним запозиченням європейських і світових стандартів, етикету й традицій правосуддя новітньої історії права.

Як у стародавні часи, так і нині мантія є одягом, який закриває все тіло, що також є досить символічним, оскільки підкреслює закритість від будь-яких зовнішніх утручань.

У мантії одягали суддів не тільки європейці, подібний одяг був і в інших країнах світу.

Проте в різних країнах світу мантії суддів виглядають по-різному, деякі з них дуже оригінальні та доповнені іншими аксесуарами, окремі мають яскраві кольори та багате оздоблення. Пропонуємо ознайомитися з деякими з них.

У європейсько-християнській суспільній свідомості чорний колір у контексті мантії символізує відстороненість від усього буденного, скороминущого, відмову від зайвих прикрашань одягу. Чорний колір мантії судді підкреслює його офіційний статус та самоусунення від жартівливих натяків, адже чорний колір поглинає всі інші кольори.

У деяких правових системах зустрічаються навіть випадки застосування суддями так званих парадних мантій. Так, парадні мантії французьких суддів вищих інстанцій оздоблено горностаями та чорним оксамитом й орденами, парадні мантії англійських суддів – пурпуром та золотим шиттям. У Франції існує також диференціація за кольором мантії між суддями вищих і нижчих інстанцій: судді нижчих інстанцій одягають чорні мантії, вищих – червоні. Коміром до чорних мантій є білі шарфи, а до червоних – довгі шарфи з відстрочкою білого хутра на кінцях через ліве плече.

Англійський судовий етикет, що ґрунтується на багатовікових традиціях правосуддя, передбачає не тільки кольорову відмінність мантій суддів різних інстанцій, а й сезонну диференціацію мантій на зимову та літню: зимові оздоблюються хутром, літні пошиті із шовку. У святкові дні англійські судді одягають червоні мантії, довгі перуки, спеціальні панчохи та мережані жабо.

У Сполучених Штатах Америки немає кольорової диференціації мантій між суддями різних інстанцій, проте регламентовано, що судді-жінки мають доповнювати мантію білим комірцем з метою драпування декольте. Також урегульовано одяг суддів під мантією: чоловіки під мантію зобов’язані одягати сорочку з краваткою, жінки – костюм темного кольору із спідницею та панчохами.

Німецький судовий етикет передбачає розмежування за кольором мантій між судами різних інстанцій, а також наявність різного кольору окантувань на мантіях судів різного рівня.

В Італії збережено кольорову одноманітність мантій, однак вбрання суддів різних інстанцій відрізняється спеціальними аксельбантами та галунами на мантіях.

Особливим у дискусії залишається питання запровадження мантій для інших учасників судового процесу – прокурорів та адвокатів. Незважаючи на те, що в більшості країн Західної Європи запроваджено використання адвокатами (захисниками) мантій у судовому процесі, на теренах пострадянської правової системи існують позиції стосовно недоцільності мантій для інших учасників судового процесу, окрім суддів. Основні доводи при цьому: середньовічний атавізм, незручності в переодяганні поза межами власного офісу, необхідність носіння спеціального кофра для мантії, особливості кліматичних умов тощо. Основний аргумент прибічників запровадження адвокатських мантій: наявність мантій у інших учасників судового процесу підкреслюватиме рівність усіх учасників судового засідання перед законом та створюватиме атмосферу урочистості під час здійснення правосуддя.

В Іспанії впроваджено прості чорні мантії, зліва на грудях приколото значок з державним гербом країни.

Франція теж має поділ судів на вищі та нижчі інстанції, судді яких одягають мантії відповідно червоного і чорного кольорів. На шиї – білі шарфики, через ліве плече перекинуто довгий шарф з оторочкою білого кольору на кінцях. Раніше суддівська форма передбачала шапочки-єрмолки, які скасували зовсім недавно.

Статус судді в Німеччині визначається кольором мантії та бархатним кантом: у суддів нижчих інстанцій мантії й кант – чорні, у суддів вищих інстанцій мантія – чорна, а кант – червоний. Судді Федерального конституційного суду Німеччини одягнені в червону мантію із червоним кантом і білим шарфом.  А на засідання одягають і шапочки.

В Італії також були червоні та чорні мантії, білі сорочки, золоті або срібні аксельбанти.

В Англії все виглядало ще більш строго. Крім звичайного поділу на червоні та чорні мантії залежно від інстанції, додаються парики. До 2008 року їх носили всі судді, на сьогодні вони обов’язкові тільки для суддів, що розглядають кримінальні справи.

У цьому ж 2008 році було розроблено нову повсякденну форму для суддів. Нову мантію пошито з габардину й шерсті темно-синього кольору. Мантію суддів-жінок доповнено білим коміром. Старшинство суддів визначено за кольором полотна: для суддів Апеляційного суду та підрозділів Високого суду – золотий, для суддів Високого суду – червоний, для суддів районних судів – ліловий, для окружних суддів – синій.

Одяг під мантіями також повинен відповідати протоколу: у чоловіків піджак темний, двобортний, приталений; штани сірі, полосаті. Жінки в темному костюмі зі спідницею-олівцем до коліна.

Британці вважають, що перука символізує судову владу, підсилює авторитет свого носія та його вплив на інших, позначає («маркує») головних осіб судового процесу, водночас певною мірою маскуючи зовнішність адвокатів і суддів (що не є зайвим у резонансних кримінальних справах).

У США також установлено форму одягу, зокрема й того, що прихований під мантією (мантія у чоловіків просто чорна, у жінок – прикрашена елементами білого кольору). Для чоловіків обов’язковий галстук, для жінок – панчохи.

У країнах Африки те, як виглядає мантія, залежить від належності колонії певній країні, тобто англійський або французький варіант.

Казахстан відданий нинішнім національним традиціям. Характерними для цієї країни є традиційний чорний колір, на стійці коміра настрочено ткану стрічку бірюзового кольору (за кольором прапора) із смугою жовтого кольору по краях та орнаментом прапора Республіки Казахстан. На ґудзиках зображено герб Казахстану.

Ми вважаємо, що суддя не повинен залежати від своїх людських пристрастей і емоцій, особистого ставлення до учасників процесу, тому мантія має приховати все людське, що має служитель Феміди.

Судді, перш ніж приступити до своїх обов’язків судочинства, виходять за межі «повсякденного» життя: надягають мантію, яка підкреслює відстороненість судді, його об’єктивність і здатність залишатися над суперечкою, духовну опозицію буденній дійсності й профанному світові.

Стосовно носіння суддями мантій тривають суперечки й до сьогодні. Існує думка, що сучасне правосуддя, умовно кажучи, не проти сховати лице за маскою. Однак про інше свідчить процесуальне законодавство й традиційна судова риторика, де зазначено, що навіть якщо справа розглядається суддею одноособово, то досліджує докази, оцінює їх, ухвалює й проголошує рішення саме знеособлений «суд», а не конкретний суддя.

Загалом можна сказати, що дослідження символічного й обрядового аспектів судочинства не мають системного характеру та потребують більш глибокого та ґрунтовного пізнання. Різке відкидання столітніх традицій носіння мантії  не свідчить про правову ознаку нашої держави. Судовій владі в Україні притаманні атрибути, які характерні звичаєвим традиціям більшості європейських країн. Чи не єдиним зафіксованим винятком може слугувати період радянських часів.

¹Пахалов М.Ю. Ритуальность и иррациональность судебного процесса (на матеріалах средневековой Англии) // Государство и право. – 2007. – №6 – С.114-120

²Беккария Ч. О преступлениях и наказаних. – М., 1939. – С. 224

Світлана Гаврилюк

Джерело